Віктор Савченко - Діти Мардука

— То й що? Це щось із фольклору?

— Ні, з Євангелія. А точніше з «Апокаліпсису святого Івана Богослова». Тут ідеться про те, що подіям, які сталися на початку двадцятого століття, передувала війна в небесній реальності. Там теж є темні і світлі сутності. Я думаю, що це війна між душами, яким після земної смерті дозволено було перейти у вищу — ментальну сферу, і тими, кого не пропустили далі астрального світу, тобто Орба. Перших очолював Архистратиг Михаїл — полководець воїнства Божого, а других — змій великий, вуж стародавній.

— Ну, а це хто?

— Змій великий, вуж стародавній? Це не зовсім точний переклад. В іншомовних Євангеліях пишеться «дракон». А для людей христової віри «дракон» — луската істота на довгих ногах з одним рогом — символ храму Мардука у Вавилоні. Власне, йдеться про стародавню релігію — віру, яка існувала не одне тисячоліття і яку змінило християнство. Наприкінці дев’ятнадцятого століття за земним літочисленням між цими двома програмами і сталася війна на небі. Переміг Михаїл. І, отже, переможеним на небі місця не виявилося. Всі вони опинилися в земному світі.

— У цитаті йдеться про землю і море, а не про людство…

— У теософських книгах слово «земля» вживається у значенні «земне людство», слово «небо» — у значенні «небесне людство». Ну, а «море» це також теософське поняття. Воно означає людність імперії. До речі, етнос кодують словом «ріка». Отже, «море» це водойма, в яку впадають ріки. У метафорі, яку я навів — «земля» — земне людство, «море» — людність Російської імперії.

Раптом проспівала Лікарева мобілка.

— Алло… — озвався він. — Доброго ранку, батьку. Що-о?.. — Костя у мить перемкнув телефон на звук.

Почувся чоловічий голос:

— … Кажу, що тебе розшукує молода жінка. Питає, де тебе можна знайти — запевняє, що термінова справа.

— Яка вона з себе? — запитав Костя. — Рудоволоса?

— Та ні. Чорнява, років на тридцять… Прохала номер твого мобільного, але я сказав, що не знаю. Зараз я дивлюся у вікно крізь фіранку. Он вона, перейшла вулицю й сідає у чорне авто з тонованими стеклами. У ньому, мабуть, три-чотири гевали, бо авто просіло. Дорога машина…

— Номерний знак видно?

— Ну, три нулі бачу, інші цифри не розберу…

— Питала ще про щось?

— Так. Цікавилася де ти зараз працюєш. Я сказав, що у тебе лікарська практика. Але мені не відомо, де саме. Ну ще питала, де ти мешкаєш. Я збрехав, що у центрі, винаймаєш квартиру, десь на Старопортофранківській вулиці.

— Гаразд, батьку. Надалі хто б мною не цікавився, відповідай так само і негайно телефонуй мені.

— Щось сталося? — запитав голос, у якому вгадувалася тривога.

— Нічого такого, від чого варто хвилюватися, — відказав Костя. — Ну, бувай.

Попри заспокійливі слова, які Лікар сказав батькові, на кругловиде обличчя його набігла тінь тривоги.

— Ось так, — озвався він по часі. — Хоч і очікував саме цієї реакції на подію з кілерами, а холодок пробіг по спині, коли почув від батька… Отже, Гладун і ті, хто над ним, не вгамуються. Б’юсь об заклад на мою тюбетейку, що вони зараз розшукують тебе і Ксилантія.

— Якщо це справді серйозна структура, то її агенти мотаються по місту і розшукують усе твоє оточення, а відтак і Риту. Чи ти цього не припускаєш?

Костя хоч і вдавав із себе спокійного, але в очах його майнув вираз зацькованості. Але тільки на мить.

— Отож, нам слід хутчіш робити ноги, — мовив він діловито. — А тепер дивися: машини у нас немає, бо Рита поїхала на ній на роботу. Та це й на краще. До маршрутки йдемо порізно — першим я, слідом, кроків за двісті, ти. А там їдемо в різних напрямках: я — в центр, ти — у бік Хаджибейського лиману. Посидиш на березі біля рибалок, поочікуєш мого дзвінка. Я скажу, де зустрінемося. Ага, не надумай шукати притулку у родичів або ж телефонувати їм.

Раптом я поцікавився:

— Хто тобі Рита?

— Сестра двоюрідна, по матері.

Саме цієї миті завібрував у кишені мій телефон. Дзвонила сестра.

— Де ти пропадаєш?

— Та у друзів засидівся допізна… А ти звідки дзвониш?

— З роботи. Тут якийсь чоловік приходив. Питав, де тебе можна розшукати.

І тут я раптом відчувся писцем Вавилонського царя Навуходоносора. Усвідомив себе, сидячим над пергаментом у прохолодному палаці; у мене починають мерзнути ноги, а потім дрібно тремтять.

— Хто він? — запитав я, нарешті спекавшись видіння.

— Назвався твоїм колегою — письменником.

— А-а, так… Я колись давав твої координати, на той випадок, якщо знадоблюся. Як він виглядає?