Віктор Савченко - Діти Мардука

… Біля будинку Рити пахло чайною трояндою, а у дворі, де стояло біле авто, — матіолою. З освітленої веранди чулося шкварчання яєчні і йшов дух салату, политого пахучою олією. Тільки тепер я згадав, що не вечеряв.

— Це той хлопець, про якого я казав, — озвався Костя до господині. Він назвав моє ім’я, потім її.

Вона подала руку, і показала на стільці біля столу, де була тареля з салатом і нарізаний хліб. Рита нічим не виказала, що знає мене. «Але ж це та сама жінка, котра сиділа за кермом автомобіля, який віз мене з куяльницького берега і яка ж сьогодні входила в будинок, де живе моя сестра», — майнуло в голові. Я відчув на собі її короткий пильний погляд, але його можна було тлумачити і як звичайну жіночу цікавість.

Веранда була велика, на довжину всього будинку. Мала два приміщення: кухню, вона ж і коридор, і, за скляною перегородкою, вітальню з диваном і кріслами. Я роззирнувся, шукаючи куди б покласти сумку, та раптом почув знайомий з дитинства звук: «тік-так, тік-так». На стіні висіли ходики, такі ж самі, як і в оселі моєї бабусі. Зверху циферблата було зображено кота, очі якого зиркали вліво і вправо, як рухався й маятник. У рух годинник приводився вагою у вигляді шишки на ланцюзі. Тим часом Костя кивнув на місце під вікном, показуючи поглядом, куди поставити сумку, сам підійшов до рукомийника і, знявши тюбетейку, умився. Він, здавалося, не вмивався, а змивав з обличчя й голови невидиме, але справді існуюче, нашарування з тривоги і страху. А витершись, знову наклав на голову тюбетейку.

— Ніяк не розлучишся з тією ярмолкою… — дорікнула Рита.

— Це тюбетейка, — зауважив Костя.

— То й що? За стіл сідаємо.

Рита виявилася мовчазною жінкою, проте з обличчя її не сходила привітна, хоч і стримана посмішка. За столом вона однаково приділяла увагу мені і Кості, ні на кому з нас не затримувала погляду. І все ж, якщо на Лікаря вона дивилася, то мене сканувала. Скоро я завважив, що справді був об’єктом її уваги. От тільки об’єктом як чоловік чи як чужий, якого привели в її господ? Навряд чи сценарист і режисер події Костя втаємничував своїх персонажів у суть справ. Колись, коли в театрі готували до постановки мою п’єсу і мені часом доводилося бувати на репетиціях, я з подивом помічав, що деякі актори знали тільки ту частину матеріалу, яка стосувалася безпосередньо їхніх ролей. І це при тому, що у переважній більшості вони були блискучими майстрами сцени — працювали-бо в академічному театрі. Не виключено, що і Костя належав до тих «режисерів», який вимагав виконання лише тієї частини акції, яка стосувалася безпосередньо виконавця. © http://kompas.co.ua

Пляшка перцівки, яку він приніс із машини, була тільки почата. Рита відмовилася. Ми ж з Костею випили не більше як по п’ятдесят грамів. Але й тієї кількості було досить, аби з обличчя Лікаря геть зійшов самоконтроль.

— Де ти нас покладеш, Рито? — запитав він, тамуючи позіхання.

— Вибирайте — у хаті чи на веранді?

— На веранді, — сказав Костя. — Я — на вертольоті.

Рита, помітивши мій здивований погляд, пояснила:

— Це розкладне ліжко. Їх виготовляє вертолітний завод…

Раптом я відзначив, що стан відстороненості, який супроводжував мене відтоді, як наді мною нависла загроза, починає зникати. Натомість з’являється тривога. Це і підказало мені покласти сумку, де був пістолет, біля дивана, на якому мені випало спати. Коли ж «вертоліт» було розкладено, Костя також поклав біля нього свою барсетку, розпустивши перед тим змійку. Отже, ми з ним думали про те ж саме.

Я знову сидів у прохолодному палаці неподалік престолу Вавилонського царя, очікуючи від нього наказу записувати. Переді мною лежав сувій чистого пергаменту, каламар, а в руці була паличка для писання, на кінчику якої волого поблискувало чорнило. Тут я виконував цареву роботу, а мешкав у будинку мого дядька — жерця храму Мардука. Щось мене турбувало. Не настрій царя, якого також щось бентежило і який міг змінитися на лютість будь-якої миті… Мені треба було кудись іти. От тільки куди, я ще не знав. Раптом усе почало руйнуватися, вкрилося тріщинами — і колони палацу, і цар, і я сам. Моє єство переходило в іншу реальність, водночас я відчув незручність чи дискомфорт, не властиві моєму статусу писця Вавилонського володаря… Хоч я й лежав із заплющеними очима, але бачене навряд чи можна було назвати сном. Попри небезпеку, яка сходила від царя, мені не хотілося повертатися зі сну у реальний світ. Але я таки розплющив очі. За вікном сіріло, вгадувалися гілки вишні, які затуляли скло від світу. Навпроти на «вертольоті» сидів Костя і дивився на мене. З-під подушки в нього стирчало руків’я пістолета.