Віктор Савченко - Діти Мардука

У телефоні запала мовчанка. По хвилі почулося:

— Ніяк. Він кілька хвилин як вийшов, а я не можу згадати ні його обличчя, ні в чому він був одягнений. Ну, все, — сказала сестра і вимкнула зв’язок.

Костя з нашого діалогу все збагнув.

— Ось бачиш. Як я й казав.

— Жодній людині я не давав координатів моєї сестри, — запевнив. — А їй сказав це для того, аби не хвилювалася. До речі, про мене розпитував темний.

— Отож — ноги в руки, — заквапив Костя. — І ще одне: твою схудлу сумку можна скласти і запхати у продуктовий пакет. Так ти не виділятимешся від першого ліпшого городянина. Але зробимо так, щоб пістолет був напохваті. Ага, не підпускай до себе нікого підозрілого навіть на крок. Пам’ятай — ти у ворожому оточенні. — І нарешті, — Лікар витяг з барсетки обойму з набоями. — На ось, тепер ти маєш дві повні обойми. Стріляй у все, що до тебе наближається — з повітря, по землі чи з води. Хе-хе, ми знайдемо адвокатів, які тебе виправдають.

— Де, на Божому суді?

Я висів з маршрутки на березі Хаджибейського лиману, і присів, на камінь, неподалік рибалок, що також сиділи на каменях. На протилежній від траси стороні були будинки й магазини. Очікуючи дзвінка від Кості, мав достатньо часу поміркувати над учорашньою подією і вранішніми телефонними дзвінками. У мене з’являвся дедалі більший сумнів, чи діждуся я колись почути мелодію мобілки Лікаря. Костю могли виловити при його зустрічі з Баксом або з кимось із їхньої компанії, за ким стежать. До сестри мені їхати ніяк не можна. У моє місто… Там на мене вже давно очікують. Залишилися Київ чи Кишинів. У Києві я міг би зупинитися в Будинку творчості письменників у Ірпені, в Кишиневі — у Маріци. Але якщо наші з нею телефонні розмови засікли, то там так само небезпечно.

Сумні думки увірвав голод — була вже обідня пора. Від наміру пообідати в кафе я відмовився, бо це означало зайвий раз світитися на багатолюдді. Тим паче, що на обличчі в мене біліли плями від недавніх виразок. Отож, купивши у продуктовому магазині шматок шинки, булку і пляшку квасу, подався знову на берег. На циферблаті годинника показувало тринадцяту, і я перед тим, як приступити до обіду, витяг з сумки навушники, які завжди вожу з собою, підключив до телефону і, знайшовши радіо, став слухати новини з Києва.

Тим часом рибалки, що в півсотні кроків від мене закидали вудочки і раз-по-раз витягали рибини — досить великі — вудлища вигиналися дугою. Полуденне сонце пряжило дедалі нестерпніше. На мить здалося, що я стою на березі Євфрату у Вавилоні, неподалік кріпосного муру. Вже час іти в палац царя, гніву якого я боюся понад усе на світі. Мені дає хліб і деякі привілеї мій розбірливий почерк і те, що сили небесні нагородили мене талантом складати слова, мовлені кимось аби як, в логічні стрункі речення. Сам цар, якось читаючи текст, який я йому дав, зауважив: «Я таких слів не казав». На що я відповів: «Царю, живи вічно! Ти висловив думку, а я використав для її огранки декілька інших, не мовлених тобою, слів». На це посміхнувся цар, а я зрозумів: моя відповідь йому сподобалася. Я не злукавив, володар був справді мудрою і втаємниченою в окультні знання, як і всі з племені халдеїв, людиною. Халдейська ж мова, якою я писав, була мовою храмів, царського двору і людності міста Вавилона. А одного разу, блукаючи тронною залою, цар підійшов до мене і запитав, як я ставлюся до його наказу віддати катам одного з вельмож, який привласнив значну частину данини, що її сплатили Вавилону мідяни? «Царю, живи вічно! — мовив я, схиливши низько голову. — Я раб твій, прах біля твоїх ніг… Хіба я можу мати іншу думку, крім тієї, яку висловив ти? Запитай у рівних тобі: бога Мардука та богині Іштар… Але коли я записував допит того сатрапа, то подумав, що якщо твої піддані будуть брати те, що належить тобі, то царство заслабне. А так недалеко й до того, що із збирача данини ми скоро обернемося на платника». Цар нічого не сказав, але відтоді я завважив, що мій стіл і я за ним вже не були для нього порожнім місцем. Але страх перед володарем у мене ніколи не слабнув.

Раптом я побачив себе по коліна в воді на березі Хаджибейського лиману, почув гудіння траси і квиління чайок над головою. Не міг згадати тільки коли, підкотивши штани, зайшов у воду.

Не можна було назвати те, що я «побачив», ні спогадом, ні прочитаним колись у книжці. Це був фрагмент сну, який наклався на яву. Я колишній був справді намистиною на нитці часу, яка то виникала, то зникала. Напевне, на цій нитці є ще й інші намистини мене в інших історичних епохах, але Я теперішній чомусь пов’язаний зі мною — Вавилонським писцем-халдеєм. Чи не тому, що народився і виріс у другому «Вавилоні» — комуністичній імперії? Форма деспотичної держави, яка майже на два з половиною тисячоліття причаїлася в астральному небутті, раптом наклалася на Російську імперію на початку двадцятого століття нового літочислення. У Вавилонській державі було 106 адміністративних одиниць — сатрапій, у червоній імперії — десь стільки ж областей, Вавилону сплачували данину багато царств, Москві — п’ятнадцять республік, у Вавилоні центральним божеством був бог Мардук, у так званому «Союзі» — Марходей (Маркс Леві), у Вавилоні піддані поклонялися бовванам (статуям), у «Союзі» — також, у Вавилоні символом влади був червоний колір (царі і найвищі вельможі убиралися в пурпур), у Союзі червоне було державним символом влади. «Новий Вавилон розростеться…» А ще — я виріс у системі, де ніхто не мав права на власну думку. Ніхто. Навіть царі (генсеки).