Віктор Савченко - Діти Мардука

Коли ліг спати, то в мене виникло відчуття, знайоме ще з тих часів, як я займався боксом, немовби мені добряче натовкли пику.

Вранці червоні плями перетворилися на лишаї, які вже за кілька годин стали виразками. Ці виразки, що висипали від вилиці до рота й носа, скоро перетворилися на кілька суцільних ран з бульбашок, наповнених сукровицею чи якоюсь прозорою рідиною. Вони не боліли, але температура тіла підвищилась. І тоді я зняв трубку.

— …Герпес, — сказала знайома лікарка, до якої я подзвонив по телефону. І оскільки я не озивався, пояснила: — Ну, це те, що буває на губі і зветься лихоманкою. Вірус. Він живе в організмі кожної людини, і дається взнаки, коли підвищується температура тіла. Ви застудили троїстий нерв, який проходить під шкірою так, як розташовані болячки на вашому лиці.

— Щось серйозне? — запитав я.

— Це серйозна хвороба, — відказали на тому боці. — Десь така ж, як віспа. Відбувається гангренізація шкіри.

І тут я відчув, як починають терпнути ноги. Медик, а вона — кандидат медичних наук, напевне, вловила мій настрій, хоч і не бачила мого обличчя.

— Втішним для вас є те, що виразки висипали ззовні. Бо якби вони пішли по самому каналу троїстого нерва, це було б дуже погано. Якщо маєте під рукою олівець і папір — запишіть назви ліків…

Записавши все, що вона сказала, я запитав:

— Може, мені все таки підійти до вас, аби ви могли наочно, так би мовити?..

Замість відповіді вона на словах описала точний рельєф виразок на моєму обличчі. І додала:

— За правий бік лиця не хвилюйтеся. Там буде все чисто.

— Звідки воно взялося? — поцікавився я.

— Ви сиділи на протязі. Може, в машині, з опущеним склом чи біля вікна в іншому транспорті… Ну, все. Не гайте часу, ідіть по ліки. Ага, потелефонуйте… Бо, не виключено, потрібен буде стаціонар.

Коли ми говорили з лікаркою, я весь час відчував на собі погляд когось з горішньої полиці вагона, хоча й перебував у власному помешканні. Водночас простежив увесь шлях до поїзда в Одесі, в самому поїзді і в маршрутці, якою я добирався з вокзалу додому. Протягу не було ніде. Застудитися міг тільки у вагоні, але ж я спав ногами до вікна. Отже, причина — погляд. А тільки навіщо? Вроки насилають ворогам або тим, кому сильно заздрять. Той же чоловік ніколи доти мене не бачив і, скоріше за все, ніколи й не побачить. Отже, я йому — не ворог. Не могло бути й заздрості. Якби я був гарною жінкою, а він, на верхній полиці, якоюсь очманою, то, можливо, там і спалахнула б заздрість. А так я звичайний собі чоловік. Пояснення напрошується одне — маніяк. Але не той з великим закривавленим ножем, а наділений зброєю в стократ грізнішою — поглядом, який убиває.

… Наковтавшись пігулок та намастивши виразки «герпевіром», я сів за читання книжок, від яких гіркувато тхнуло спорохнявілим папером. Це були прижиттєві видання письменників, які вже давно пішли з життя. З великої кількості матеріалу мені належало вибрати цікаві деталі з біографій для есе про майстрів прози. На відміну від аркушів, які вже пожовкли, персонажі творів прозаїків були немовби щойно перенесені з дійсності.

Скоро я збагнув, що заняття це слід відкласти. Хвороба вимагала осмислення того, що сталося. За який гріх — наслання? А що це було наслання, вроки, у мене не виникало жодного сумніву. Вивчаючи біблійну езотерику та читаючи різні окультні книжки, я переконався, що всяка підлота, яку скоїть людина, її рід чи цілий народ, ретельно фіксується у «книзі лихих справ», а потім настає час, коли треба за неї розплачуватися. Що зробив поганого я, аби накликати на себе лихо? Чи не згрішив під час розшифрування пророцтва? Там, наприкінці останнього — двадцять другого розділу написано: «18 Свідкую я кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій. 19 А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя…» Я нічого не додав і нічого не відняв від тексту «Об’явлення…» Намагався його тільки розтаємничити. Мені дано було підступитися до будинку на двадцять дві кімнати (стільки розділів має «Об’явлення…»), у якому ніхто не жив, але в кожній кімнаті якого лежав великий скарб. Не золото чи коштовності, а інформація про долю людства, у тому числі — й мого народу. Щоб увійти в будинок, треба було знати код номерного замка на парадних дверях. З умов задачі відомо, що той, хто виготовив замок, привласнив йому номер 666. Номер, а не код. Я ж розгадав код замка на вхідних дверях, відімкнув його, зайшов у будинок, прочинив двері дванадцяти кімнат і побачив те, що там лежало… Прочинити решту не спромігся. У моїй книзі немає жодної підтасовки чи крутійства. Інакше двері переді мною просто не відчинилися б.