Віктор Савченко - Діти Мардука

Так за віщо ж напасть? Чи не за те, що я був «вивищився в серці своїм?»

Багато з тих, кому довелося читати мою книгу, вживав таке слово, як «геніально». І я вже був повірив у те, забувши, що справжні евристичні моменти праці приходили до мене як осяяння після молитви-прохання. Мене втаємничувала Вища Сила. Я ж був тільки її знаряддям.

Чому накреслено, аби це зробив я, а не, скажімо, свого часу Енгельс, який присвятив велику частину життя саме цій темі? Напевне тому, що він шукав шпарину у споруді християнського храму, у яку можна було б закласти динаміт. Крім того, пророцтво на той час ще не збулося. Я ж підступився до передбачення з чистим серцем, прагнучи лише істини. До того ж рід мій і людність, у якій він існував, повною мірою спізнали нещасть, про які попереджав пророк.

Тим часом під лівим оком набрякло. Я боявся підходити до дзеркала, та коли наважився — мене охопив жах. Вся ліва частина обличчя розпухла. Струпи не затягувало. І тут я подивився на своє помешкання очима людини, яка зібралася його покинути — назавжди. Дивно, але я не відчував жалю, що таке може статися, а тільки ніяковість за безлад, що тут панував. Рукописи, книжки, які я опрацьовував, лежали на столі, стільцях, навіть на підлозі. Щоправда у тому безладі був свій, тільки мені відомий, порядок. Я почав поспіхом прибирати, немовби очікував гостей або ж спішив дати лад до того, як мав «піти».

І тут прийшла на згадку розмова з одним із читачів:

«А ви не боїтеся?»

«Чого б то я мав боятися?»

«Ну, тема… Мені, наприклад, місцями було страшно читати. А ви ж дослідили все те…»

«Я над цим не думав», — злукавив я. Насправді ж мені часами також ставало моторошно, надто, коли я вперше розгледів за пророчими метафорами цілком реальні історичні постаті й події. Я підгледів таке, чого земній людині бачити не дано.

Бог дав мені пам’ять, з якої ніщо не випадало. Ось ще один спомин: людина, у щирості якої я не мав сумніву, порадила облишити тему «звірини». Саме вона два роки тому була однією з перших, хто сприйняв мою книгу як одкровення. Влаштувала велелюдну презентацію книги, запросила провідних письменників, журналістів, бібліотекарів (це було не в моєму місті). За її ж порадою мене запросили виступити на обласному телебаченні. І тепер ця жінка радила не торкатися більше теми пророцтва. Безперечно, зі мною балакав хтось інший, але її устами. Я не надав би значення тим словам, якби не бентега в її погляді. Жінка ця не бажала мені лиха і я, щоб не засмучувати її, пообіцяв подумати. Не сказав тільки, що приїхав, аби домовитися про презентацію нової книги, в якій я дешифрував пророцтво Даниїла про ті ж самі події, що про них повідомляв Іван Богослов, а тільки написані за дві з половиною тисячі років до того, як вони мали статися. Отже, той, хто радив полишити тему, запізнився.

Попередження на якийсь час мене збентежило. З одного боку воно скидалося на погрозу, з іншого — справді могло бути попередженням тих, кому було відомо про силу, яку я висвітив, значно більше, ніж мені самому. Був і третій варіант — існує структура, яка займається дослідженням Біблії — у нас, в Україні, чи десь-інде, для якої я — щось вроді конкурента. Так, один мій читач із Закарпаття, який, до речі, також мене застерігав про небезпеку, повідомив, що в США є інститут Біблії. Для дешифрування текстів там використовують найсучаснішу комп’ютерну техніку і він суворо засекречений.

Так міркуючи, я дав такий-сякий лад помешканню. У мене нічого не боліло, тільки від високої температури важко дихалося. Та коли, вже під вечір, я глянув у дзеркало, то раптом спізнав уже знайоме відчуття, коли терпнуть ноги. Ліве око ледь угадувалося над великою пухлиною на вилиці. Це був типовий набряк, немов від сильного удару. Пухлина йшла до підборіддя і підходила під ліве крило носа. Обличчя, на якому часом спиняла погляд якась із жінок, перетворилося на жахливу маску. Щоправда, права частина, як і казала лікарка, залишалася не ушкодженою. На мить мені примарилося за моїм зображенням у дзеркалі купе плацкартного вагона, пасажири, що сиділи внизу і горішня полиця навпроти, але пуста. Видиво було таким чітким, немовби я там щойно побував. «Це що, марення на яву?» — подумав я, хутчіш відводячи погляд від люстра.

Настав час вечірньої інформаційної програми. Табло годинника на екрані телевізора висвітило дев’яту і одразу ж виникло приміщення студії чомусь задраповане в червоний колір.

— Сьогодні п’ятниця, тридцяте квітня, — повідомив диктор.