Далі все відбувалося як у тумані.
Будинок, де я мешкаю, наріжний — з одного боку виходить на вулицю Сковороди, з другого — на Старицького — на ту триповерхову споруду, в якій колись знаходився енкавеес і на подвір’ї якої, ще в довоєнний час, лежали штабелі заморожених і присипаних лютневим снігом трупів людей. Вихід з нашого двору — якраз навпроти того подвір’я. Тепер там, через дорогу, стоїть інформатор. Другий інформатор пильнує мене біля виходу на вулицю Старицького. За кілька місяців я переконався, що ці спостережні пункти ніколи не пустували. Мінялися тільки спостерігачі. Вони стояли завжди — у вихідні і свята, в мороз чи спеку, у завірюху чи дощ. І це крім тих, що мешкали зі мною в одному під’їзді і в самому дворі. Отже, кожного дня мною опікувалося щонайменше четверо — двоє стукачів на вулиці і двоє провокаторів-сусідів. Хоча я не впевнений, чи правильно називати цих останніх провокаторами. По суті вони — конвоїри з собаками. Один Навоньченко з величезним ротвейлером, вагою, як середня людина; другий Ворона з собакою дещо меншою. У Навоньченка в одвірку вмонтовано веб-камеру, яка з’єднана з комп’ютером. Щораз, коли відхиляються двері моєї квартири, зображення потрапляє на екран його монітора. Вийти непоміченим неможливо. Адже робоче місце сусіда — його квартира. Мені здається, що картинка по відкриванню й закриванню моїх дверей передається по скайпу одночасно й на монітор комп’ютера нелюда, який очолює переслідування. Спочатку мене дивувало, звідки їм відомо що я скоро виходитиму, адже щораз коли відхилялися мої двері, виходив і хтось із конвоїрів — уже одягнений. Та якось я заходився чистити електробритву і, розібравши її, раптом виявив там жучок. Такі ж жучки стояли ще у двох моїх бритвах. Отже, вмикаючи електробритву я давав їм знак, що збираюся виходити з квартири. Хоча я не переконаний, чи в моєму помешканні не сховано десь веб-камеру, а сусід-конвоїр не спостерігає за мною що хвилини.
А ще ж були ті, які зустрічали й супроводжували мене біля гаража, на дачі, в інституті, де я з недавна працював за контрактом. Отож, узявши найменше число конвоїрів (а їх було у двічі, а то й у тричі більше), двоє з яких були конвоїрами-провокаторами з собаками, я прикинув річні затрати в людино днях на мою особу — просто помножив чотири на триста шістдесят п’ять і отримав 1460 людино днів або 48,6 людино місяців. Якщо взяти середньомісячну заробітну плату 2000 грн., то в сумі це складає 97300 грн. Але ж за мною ведеться нагляд-провокація (йдеться про те, щоб я їх обов’язково бачив) уже понад десять років. Отже, за цей час було витрачено 973000 грн. І це не рахуючи витрат на відрядження оперативників, котрі супроводжують мене в поїздках, провокаторів біля мого гаража, на дачі, в інституті — їх там цілі осередки — переважно старі люди — пенсіонери. Побачивши цю суму, я пішов далі у своїх підрахунках… Сусід Навоньченко — власник ротвейлера якось сказав, що на утримання собаки витрачає шістсот гривень на місяць. В голові моїй тоді майнуло: більшість пенсіонерів отримують пенсії тільки трохи більше за тисячу. Цей, молодий ще чоловік, на роботу не ходить, мешкає один, оплачує двокімнатну квартиру. Те ж саме можна сказати і про його сусіда з правого боку Ворону, який також мешкає один у двокімнатній квартирі з собакою, на роботу не ходить. Я вже не беру до уваги слизького чоловічка з другого поверху, якогось Ізюмського, та двох алкашів з четвертого. На цих — останніх, мабуть, кошти, не витрачають, а обходяться обіцянками зробити щось для дітей. Витрати на одну тільки людину в одній тільки області я екстраполював на двадцять шість регіонів і отримав 2 230 666 грн. на рік. Якщо ж таке павутиння провокаторів як у нас тут, діє у всіх регіонах уже десять років, то витрати бюджету складуть 22 306 660 грн. Це якщо переслідують тільки по одній людині в області. Після цього числа я знову занурився в метафору: перед внутрішнім зором у мене виникла комора з лантухами, наповненими не збіжжям, а золотими монетами. Я побачив великих пацюків, які прогризають мішки і з яких висипаються на підлогу монети; біля кожного лантуха вже лежала чимала купка кружалець з блискучого металу. Раптом у коморі повіяло протягом і монети зникли. Їх ніби здмухнуло вітром, як «полову із току жнив». Не стало й пацюків, та ось зі щілин налізли інші щури й заходилися діловито прогризати латки на мішках, невідомо ким перед тим накладені. По тому я «побачив» десь нагорі Прем’єра, який журився вголос: «І де я візьму стільки грошей, щоб нагодувати пенсіонерів?» Бідолашний прем’єр!
Читать дальше