Віктор Савченко - Діти Мардука

… Щось казав Павлишин. Ага, він прохав аби зібрання дозволило письменникам з інших міст області проголосувати трохи раніше, бо вечоріло і їм важко буде добиратися. Потім, уже після зборів, я згадав виступ кожного, а тепер ціла година словес випала з пам’яті. Як ніби й не було того диспуту. В пам’яті залишилося лише те, що на очільника спілки висунули двох — мене й Бамбулу.

Я дивився на сім голів і думав:

«Чому сім? Чому «звірина, яка з моря виходила і мала вона сім голів» ? Чому «жінка на семиголовій звірині» ? І тут на пам’ять прийшло читане колись: для вавилонян світ був сповнений духами — добрими й лихими. Але більше було лихих, а з цих найнебезпечніші були «семеро злих». «Семеро їх, семеро… На горі Заходу вони народилися, на горі Сходу зросли, в ущелинах сидять вони всюди, в пустелях встають. ... Але серед мудрих богів невідомі вони, ім’я їх не існує ні на небі, ні на землі» . Із «семи злих» найнебезпечнішою була жінка-демон Ліліт. Це ж ім’я було написане на бірці, прив’язаній до пальця ноги немовляти, що його знайшли в копанці, де люди глину беруть. Те немовля через багато років стало жінкою Фросиною Бамбух. «Чаклунка, яка ходить вулицями, проникає в оселі, бігає завулками, стрибає по майданах, озирається, плутається під ногами. Вона віднімає сили у гарного чоловіка, красуню-дівчину позбавляє плоду, поглядом своїм убиває вроду її… Побачила мене чаклунка, пішла слідом, отрутою своєю завадила мені йти, чаклунством своїм уповільнила ходу мою, віддалила мене від бога мого…»

Раптом підхопився з місця один із семиголової «президії» — невисокий чоловічок.

— Я проти того, щоб дозволяти раніше… — сказав.

— Чому? — поцікавився головуючий. — Бюлетені майже готові. Ми просто зробимо перерву, а там залишиться тільки підрахунок голосів… — Мій недавній заступник ще не докумекав, що десяток письменників з міст області — мої прихильники і, отже, віддадуть свої голоси за мене.

Підняв руку Манжура:

— Цей чоловік не має права бути «за» чи «проти», — сказав. — Він журналіст і не видав жодного художнього твору. Одному Богові тільки відомо, як опинився в письменницькому колективі.

— Але ж він член Спілки і права голосу його ніхто не позбавляв, — нагадав головуючий. — До того ж публіцистику ще ніхто не відміняв.

— Я сказав, що він журналіст, а не публіцист… — заперечив Манжура, опускаючись у крісло. — Я видав десяток книг художньої прози, а він — жодної. Що це за гра в демократію?

Головуючий таки поставив на голосування прохання Павлишина і збори дозволили групі письменників з інших міст проголосувати першими і покинути зібрання.

Надворі вже сутеніло. Я сидів на боковому стільці біля вікна, від якого ставало дедалі холодніше в спину. Мій погляд охоплював ряди письменників і очільника зборів з секретарем. Почвара зникла, але слід від неї залишився на семи головах «президії» і лицях декого з тих, кого я ще недавно вважав своїми однодумцями. На зборах сиділо п’ятдесят один письменник із шістдесяти. Решта — старі або хворі, серед яких половину можна було назвати класиками. Вони всі прислали листи із зверненням до зборів з пропозицією залишити мене керівником організації. Голова ж зборів навіть не зачитав їх. Тільки сказав, що надійшли листи від «декого»… Раніше такі листи кидали в скриньку для голосування. Це був другий удар мого заступника.

Опломбована скринька з маленьким висячим замком стояла в офісі письменницької організації, що знаходився на тому ж поверсі, що й читальна зала, де відбувалися збори. Десять письменників з інших міст заходили по одному щоб укинути свій бюлетень. На дверях стояв мій заступник. Тим часом у кімнатці секретарки продовжували виготовляти решту бюлетенів.

… Іногородніх уже не було. Натомість біля дверей з’явилися двоє: Дрижченко і Ціба. Вони відштовхнули від дверей недавно головуючого на зборах; почулися слова: «нелегітимне голосування», «віддай ключ від скриньки», «члени лічильної комісії». Коли ми з Задорожним поспішили до офісу, то на столі вже лежала розкрита скринька, а поряд — купка проголосованих бюлетенів. То були десять моїх голосів; я їх сховав у кишеню. Раптом мені здалося, що від гладкого й маленького «почувся» перестук коліс товарняка. Мій недавній заступник стояв розгублений. На мене уникав дивитися.

— Хто розпечатав скриньку? — крижаним голосом поцікавився Задорожний.

Голова зборів кивнув на Дрижченка. Навряд чи в головуючого силоміць забрали ключ. Отже, це теж була змова «президії» з моїм заступником. Таким чином у мене вкрали десять голосів, не рахуючи тих дев’ять листів, які надіслали старі письменники.