Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

У результаті о пів на третю ночі я мчав повз залиті місячним світлом живоплоти і поля графства Кент, а поруч зі мною смирно сидів один із найнадійніших агентів Магіллврі — непримітної зовнішності чоловік на ім’я Скейф.

Рожево-блакитний червневий ранок застав мене, коли я дивився з вікна брадгейтського готелю «Гріффін» на безтурботне море і плавучий маяк біля Кокської обмілини, який звідси, здалеку, здавався не більший за річковий бакен. Однією-двома милями південніше і набагато ближче до берега стояв на якорі невеликий есмінець. Скейф, який колись служив на флоті, упізнав корабель і повідомив мені його назву та ім я капітана, а я відправив ці відомості серу Волтеру телеграмою.

Після сніданку місцевий управитель вручив Скейфу ключ, що підходив до хвіртки всіх сходів на мисі Рафф. Ми прогулялися уздовж кромки мілини, після чого я сів перепочити в затишному куточку серед скель, а Скейф заходився обстежувати скелі, яких тут, на березі, виявилося не менше півдюжини. Я не хотів, щоб мене бачили сторонні, але тепер на пляжі було зовсім порожньо, і за весь час я не помітив нікого, крім чайок.

Огляд і підрахунки зайняли у Скейфа понад годину, і коли він нарешті повернувся до мене, зосереджено заглядаючи в клаптик паперу і з записами, серце у мене мало не вистрибувало з грудей. Ви й самі розумієте: усе залежало від того, чи виявиться моя інтуїтивна здогадка правильною.

Присівши поруч на пісок, агент назвав уголос кількість сходин на всіх тутешніх сходах: тридцять чотири, тридцять п’ять, тридцять дев’ять, сорок дві, сорок сім і двадцять одна — у тому місці, де скелі були трохи нижчі. Я схопився, ледь стримавши радісний крик.

Ми помчали назад у місто і негайно відіслали телеграму Магіллврі. Я зажадав у своє розпорядження півдюжину помічників і велів їм після прибуття оселитися в різних готелях, назви яких були вказані в телеграмі. Після цього Скейф вирушив вивчати віллу, до якої належали сходи з тридцятьма дев’ятьма сходинами, і підступи до неї.

Він повернувся зі звісткою, яка одночасно спантеличувала і вселяла впевненість. Вілла мала назву Трафальгар-Лодж і належала літньому джентльмену на ім’я Епплтон, колишньому біржовому маклеру. Містер Епплтон проводив там більшу частину літа. Перебував він на віллі і зараз, як і майже весь минулий тиждень. Скейфу нічого не вдалося про нього дізнатися, крім того, що Епплтон справляє враження цілком пристойної людини, регулярно платить за рахунками і ніколи не шкодує п’яти фунтів на місцеву благодійність.

Потім Скейф проник у будинок через задній вхід під виглядом комівояжера з продажу швейних машин. На віллі були кухарка, покоївка та економка, які нічим не відрізнялися від прислуги в будь-якому іншому респектабельному домоволодінні середнього класу. Кухарка виявилася не з балакучих і незабаром зачинила двері перед настирним комівояжером; Скейф, утім, був упевнений, що вона все одно нічого не знає. Поряд розташовувався новий, ще не добудований будинок, цілком придатний для спостереження за територією Трафальгар-Лодж, а вілла на протилежному боці вулиці здавалася в оренду, і сад навколо неї мав дикий і занедбаний вигляд.

Я запозичив у Скейфа бінокль і до обіду прогулювався по мису. Зайшовши за ряд вілл, я виявив там відмінний оглядовий майданчик на краю поля для гольфу. Звідти відкривався вид на смужку дерну біля вершини скелі з лавками, розставленими через рівні проміжки, і маленькими прямокутними ділянками, обнесеними огорожею та обсадженими кущами. Саме звідти приватні сходи спускалися на пляж. Я чітко бачив і Трафальгар-Лодж — віллу з червоної цегли із заскленою галереєю, галявиною для тенісу на задньому дворі і квітником, засадженим маргаритками і хирлявою геранню. Перед віллою стирчав флагшток, з якого мляво звисав у нерухомому повітрі британський прапор.

Не минуло й кількох хвилин, як хтось вийшов із будинку і неквапливо рушив уздовж скелі. Придивившись, я переконався, що це старий у світлих штанах, синьому фланелевому піджаку і солом’яному капелюсі. У руках він тримав польовий бінокль і газету. Діставшись однієї з лавок, він сів і почав читати, однак час від часу відкладав газету, направляв бінокль на море і довго розглядав есмінець, що стояв на якорі. Я спостерігав за старим близько півгодини, поки він не встав і не вирушив додому, тому що покоївка покликала його обідати. Тоді я теж повернувся до готелю — з тією самою метою.