Джон Бакен: Тридцять дев’ять сходин

— Двері зачинені? — гарячково запитав він, сам закриваючи їх на ланцюжок. — Вибачте мою безцеремонність, але саме ви здалися мені людиною, яка зможе мене зрозуміти. Я думав про вас увесь тиждень — із тих пір, як усе полетіло під укіс. Скажіть, чи не могли б ви надати мені одну послугу?

— Я готовий вас вислухати, — сказав я. — Це все, що я можу вам обіцяти. — Мене починала дратувати недоладна поведінка цього засмиканого коротуна.

На столику поряд з ним стояв піднос із напоями. Мій відвідувач схопив одну з пляшок, налив собі віскі, додав содової, вихилив склянку в три ковтки і стукнув нею об стіл з такою силою, що скло тріснуло.

— Вибачте, — сказав він, — нерви ні к чорту. Бачите, вийшло так, що в цей самий момент мене вже немає серед живих.

Я сів у крісло і запалив люльку.

— І як воно? — запитав я його. Я був майже впевнений, що маю справу з божевільним.

На його змученому обличчі промайнула тінь усмішки.

— Я не збожеволів… Поки що. Кажу вам, сер, я спостерігав за вами і вважаю вас розважливою людиною. Крім того, я впевнений, що ви порядні і не боїтеся ризикувати. Я готовий вам довіритися. Мені вкрай потрібна допомога, і я хочу точно знати, чи можу я на вас покластися.

— Викладайте, — сказав я, — там видно буде.

Набравшись духу, він почав свою розповідь — настільки дивну й недоладну, що спочатку я мало що розумів і був змушений раз у раз перебивати оповідача. Втім, ось суть його монологу в двох словах.

Мій гість був американцем із Кентуккі. Після закінчення коледжу, не відчуваючи нестачі в грошах, він вирішив побачити світ. Намагався писати, працював військовим кореспондентом однієї з чиказьких газет, прожив кілька років у Південно-Східній Європі. Я вирішив, що він гарний лінгвіст і непогано вивчив тамтешнє суспільство: він говорив як про близьких знайомих про безліч людей, чиї імена я зустрічав у газетах.

Він захопився політикою: спочатку з цікавості, а потім уже не міг зупинитися. Я зрозумів, що маю справу з уїдливим і невгамовним типом — із тих, що завжди хочуть докопатися до самого коріння. І він явно копнув трохи глибше, ніж збирався.

Я ділюся з вами тим, що зміг запам’ятати з його плутаної розповіді.

Поряд із законними урядами і арміями існує великий таємний рух, очолюваний украй небезпечними людьми. Мій співрозмовник дізнався про нього випадково. Розслідування захопило його; він зайшов далі, ніж слід було, і втрапив у пастку. Якщо я правильно зрозумів, основну масу підпілля становили освічені анархісти-революціонери, але були й ділки, які грали в цю гру тільки заради грошей. Розумна людина, граючи на пониження, може заробити величезні бариші; і не дивно, що пересварити між собою народи Європи було в інтересах і тих й інших.

Разом з тим дивна розповідь непроханого гостя відкрила мені очі на багато речей, які дотепер заганяли мене в глухий кут: чому події на Балканах повернули на лихе, яким чином одна держава несподівано піднялася над іншими, чому виникали і розпадалися військові союзи, чому зникали деякі люди і звідки надходили кошти на утримання підпільних структур. Кінцевою метою змови було нацькувати одне на одного Росію та Німеччину.

На моє запитання «навіщо?» він відповів, що, на думку представників анархічного крила, це дало б їм довгоочікуваний шанс. Європа перетворилася б на вируючий котел, з якого, як вони сподівалися, світ вийшов би повністю оновленим. Ділки — ті просто б загрібали золото лопатою і збивали статки на оптовій скупівлі уламків. Капітал, сказав він, не має ні совісті, ні батьківщини. Крім того, повідомив він, за всім цим стоїть людина, яка до зубовного скреготу ненавидить Росію.

— Вас це дивує? — вигукнув він. — Вона з тих, кого переслідували триста років: і тепер, на її думку, прийшов час помститися за погроми. Так, це єврей, але щоб побачити його, вам доведеться спуститися довгими потаємними сходами у глибоке підземелля. Ось вам приклад: візьміть будь-який великий німецький концерн. Якщо ви надумаєте укласти з ним угоду, першим, хто вас зустріне, буде князь фон-цу-такий-то — елегантний молодий чоловік, що розмовляє англійською, як випускник Ітона і Герроу. Але це лише ширма. Якщо справа у вас серйозна, ви йдете далі і потрапляєте до якого-небудь вестфальця з черепом пітекантропа, щелепою бульдога і манерами кабана. Це німецький комерсант — той, що вічно наганяє страху на ваші англійські газети. Але якщо ви самі власник фірми і волієте поговорити зі справжнім босом, ставлю десять проти одного, що вас проведуть до блідого єврейського джентльмена, який пересувається у кріслі-каталці і має погляд гримучої змії… Так, сер, саме така людина править сучасним світом, і саме вона ось-ось устромить ніж у спину Російській імперії за те, що його тітку збезчестили, а батька висікли в якомусь глухому містечку на Волзі.