Джон Бакен: Тридцять дев’ять сходин

Того дня, повертаючись додому після розносу маклерам з приводу моїх вкладень, який я влаштував просто для того, щоб чимось зайняти мізки, я зазирнув до свого клубу або, точніше сказати, невеличкого шинка, що обслуговував вихідців з колоній. Я потягував пиво і читав вечірні газети. Усі вони навперебій повідомляли про конфлікт на південному сході Європи; в одній з них мені попалася на очі стаття про грецького прем’єра Каролідеса. Мабуть, мені подобався цей хлопець. Судячи з того, що про нього говорилося, він був єдиною по-справжньому помітною фігурою в усьому балканському балагані. Крім того, він вів чесну гру, чого не можна було сказати про більшість інших. Наскільки я зрозумів, у Берліні та Відні його ненавиділи чорною ненавистю, тоді як ми, навпаки, збиралися підтримати — одна з газет навіть оголосила Каролідеса «останнім бар’єром на шляху Європи до Армагеддону».

Я згадав, як розмірковував про те, чи зможу отримати роботу на Балканах. А ще мені спало на думку, що Албанія — явно не те місце, де довелося б позіхати і нудьгувати.

Близько шостої вечора я зайшов додому і переодягнувся, після чого повечеряв у кафе «Ройял» і зазирнув до мюзик-холу. Вистава за участю жінок, які жваво стрибали по сцені, і чоловіків з мавпячими фізіями була донезмоги дурною, і я поспішив піти. Безтурботним ясним вечором я пішки повертався на Портленд-Плейс, [3] Вулиця в районі Мерілебон у Центральному Лондоні. На початку XX століття тут був зосереджений цілий ряд посольств, головних офісів великих компаній і фешенебельних особняків британської знаті. У будинку номер 76 (нині знесений) від 1912 до 1919 року проживав сам Джон Бакен, і тут же він «поселив» свого героя Річарда Ганнея. де наймав квартиру. По тротуарах повз мене снували назад і вперед занурені у власні клопоти люди, теревенячи про свої справи, і я заздрив їм, тому що всі вони були чимось зайняті. Усі продавчині, клерки, денді й полісмени мали хоч якесь заняття, що підтримувало їх на життєвій ниві. Я подав півкрони вуличному жебраку, побачивши, як той позіхнув: він був такий самий нещасник. Вийшовши на Оксфорд-Серкус, [4] Площа в центрі Лондона, утворена перехрестям Оксфорд-стріт і Ріджент-стріт. З 1900 року — також однойменна станція Лондонського метро. я підняв очі до весняних небес і поклявся самому собі, що коли протягом наступної доби стара добра Англія не знайде, нарешті, чим мене розважити, я куплю квиток на найближчий пароплав до Кейптауна.

Моя квартира розташовувалася на другому поверсі будинку в новому кварталі за Лангам-Плейс. У будинку були загальні парадні сходи з портьє і ліфтером при вході, але не було ані ресторану, ані інших подібних закладів, а на кожну сходову площадку виходила тільки одна квартира. Я терпіти не можу домашньої прислуги, тому за квартирою під час моєї відсутності доглядав мій знайомий, який приходив щодня перед восьмою ранку і йшов о сьомій вечора: сам я ніколи не обідав удома.

Не встиг я вставити ключ у дверний замок, як побачив поруч із собою чоловіка. Я не помітив, як він підійшов — його несподівана поява змусила мене здригнутися. Він був худорлявий, з каштановою борідкою і гострим, як буравчик, поглядом маленьких блакитних очей. Я впізнав у ньому мешканця квартири, розташованої поверхом вище: до цього ми раз або двічі обмінялися привітаннями, випадково зустрівшись на сходах.

— Можу я з вами поговорити? — запитав він. — Ви дозволите увійти?

Йому коштувало помітних зусиль придушити хвилювання в голосі, а його рука вчепилася в моє зап’ястя.

Я відчинив двері і жестом запросив його. Ледь переступивши поріг, він кинувся до задньої кімнати, що правила мені за курильню та кабінет, і відразу ж метнувся назад.