Михайло Канюка - Опівнічні стежки

Довго мудрували над картою Микитенко й Василенко. 1 так і сяк прикидали. І все одно виходило, що Ірині доведеться їхати за маршрутом: Східна Словаччина – Австрія – Франція, через великі міста, де завжди повно гестапівських лазутчиків і поліції.

Почалася старанна підготовка. Кабардіна повинна була вміти і знати мало не все: водити машину і їздити верхи, шифрувати і працювати з радіоприймачем, танцювати, розбиратися у найскладніших премудростях «високої» політики оунівських ватажків, плести світську інтригу (бо графиня ж!) і ставити пастки своїм ворогам, бездоганно володіти мовами і своїми нервами та багато чого іншого. Ірина мала вжитися у розроблену її другом Олексієм і керівником групи Микитенком легенду нещасної дочки емігранта, витонченої і розумної, над якою знущалась Радянська влада. Тому їй довелося пригадати й уроки «хорошого тону», що їх ще в дитинстві давала дівчинці гувернантка – мадемуазель Вікторі.

У відчинене вікно кабінету, де сиділи всі троє, линув шум по-військовому стриманої весняної Москви. До початку операції залишалося зовсім мало часу, а й досі ще не було остаточно вирішено, в який спосіб Ірина дістанеться до Чехословаччини.

Поклавши за звичкою руки із сплетеними пальцями на стіл, Василенко вкотре доводив обом:

– Ви зрештою примушуєте мене нагадати вам, що я тут не як стурбований друг. Я – чекіст і перш за все думаю про найбільш раціональний і безпечний варіант. Звичайно, елементи ризику є і в тому, що Ірина їхатиме поїздом. Мало що може статися у дорозі… Зате абсолютно бездоганне алібі для будь-яких перевірок.

– Алібі! – перебив його Микитенко. – Але ж мало що може статися… Ми повинні знайти спосіб, який виключав би будь-які «мало що». Я, наприклад, вважаю: якщо Ірина Олександрівна полетить літаком, це звільнить її від багатьох дорожніх ускладнень і до того ж ніяк не відіб'ється на легенді. Згадай про шлях, яким вона їхатиме: партизанська Білорусія, Польща, Німеччина, де перший-ліпший солдафон може викинути її з поїзда… Зрозумій, Олексію, у мирний час твоя пропозиція була б бездоганною, а зараз… Уяви собі: перейти лінію фронту, дістатись до окупованого Києва тільки для того, щоб стати перед очі військового коменданта – чи не забагато ризику? Та ще й невідомо, чи дасть їй Ебергард дозвіл на виїзд! А літаком вона дістанеться якнайближче до місця, звідки можна буде вже легально виїхати до батька.

Ірина під час таких суперечок сиділа мовчки, тільки переводила погляд з одного на другого. Вона не втручалася, бо розуміла: вони досвідченіші за неї і кожен з них зацікавлений в успішному проведенні операції. Знала Ірина і те, що коли один з них доведе свою правоту, другий обов'язково погодиться з доказами свого опонента, як це бувало вже не раз.

Між тим Віталій Романович продовжував:

– Гадаю, дозвіл можна буде дістати більш раціональним і безпечним шляхом. Для цього досить використати можливості, що їх має у Києві група Кудрі. Хлопці й дозвіл дістануть, і навіть зареєструють його у канцелярії Ебергарда.

– Але не забувай, що у дозволі Ебергарда повинна стояти дата виїзду, яка буде зафіксована у канцелярських документах. Тобто Ірина повинна буде точно дотримуватись графіка подорожі, визначеного, на жаль, не нами.

– Тим більша необхідність летіти! Адже поки цей дозвіл дійде врешті до нас, Ірина згідно з його датою повинна буде вже під'їжджати до місця…

Міст для Гражини

Ірина розплющила очі і одразу заплющила їх від сліпучого білого світла, що на мить вдарило в лице. Все зрозуміло! Літак, наближаючись до місця висадки пасажирки, знизився, його засікли по гуркоту моторів. Тепер по небу нишпорили леза прожекторів.

Треба швидше стрибати, поки ці гігантські стовпи світла не схрестилися на літаку!

Схопилася з місця, ось і викидний люк. Біля нього метушиться молодий пілот. Останній дотик дружньої руки – і Ірина летить у безодню. «Одна, дві, три…» – лічить вона секунди затяжного стрибка, а здається, що тягнуться ці секунди неймовірно довго.

І раптом наче могутня рука підкинула її тіло вгору і вбік, почувся сильний вибух, повітряний потік відносив її від палаючого літака, що швидко падав донизу.

… Ранок тільки народжувався, і у ріденькому ліску було тихо-тихо, як буває перед сходом сонця. Небо чисте – ані хмаринки! Перше, що побачила Ірина, було саме воно, таке безневинне, лагідне… Де вона, що з нею? Облизала спечені губи. Пити…

До неї потроху поверталися сили. Ірина згадала і чорне тло бездонного неба, і сміливі очі молодого пілота, якого вперше побачила на партизанському аеродромі, і той жахливий спалах літака. Мабуть, в останню мить, перед тим як втратити свідомість, вона встигла смикнути кільце парашута.