Кен Фолетт - Вушко голки

Почувся голос Генрі:

— Доброго ранку.

Джо витяг із рота палець:

— Доброго ранку, — привітався малий і вийшов зі спальні.

— Чорт забирай, — мовила Люсі.

Генрі опустив своє обличчя на один рівень з її й поцілував губи Люсі. Рука наполегливо лягла їй поміж ніг.

— Та заради ж Бога, припини! — відштовхнула вона його.

— Чому?

— Джо нас бачив!

— Ну то й що?

— А ти не помітив, що він уже достатньо дорослий, щоб розмовляти? Девід рано чи пізно про все дізнається! Що мені тепер робити?

— А яка різниця дізнається Девід чи ні?

— Велика!

— Не розумію. Він погано до тебе ставився, і це цілком природні наслідки його поведінки. Ти ні в чому не винна.

Люсі раптом згадала, що Генрі не має жодного уявлення про складну систему обов'язків і зобов'язань, що складає подружнє життя.

— Усе не так просто.

Вона підвелася з ліжка й зникла у своїй спальні, де одягла білизну, штани та светр. Потім Люсі згадала, що треба знайти одяг для Генрі — вийняла з шафі білизну та шкарпетки Девіда, в'язану сорочку, светр без горла, а також останню пару старих штанів, які залишилися необрізаними. Джо спостерігав за всім цим.

Фабер пішов у ванну голитися — жінка з одягом у руках підійшла й гукнула:

— Я покладу тобі одяг на ліжку.

Після цього Люсі заходилася поратися на кухні: розпалила плиту й поставила грітися каструлю з водою — на сніданок можна зварити яйця. Там же, на кухні, жінка вмила, причесала малого й допомогла йому одягтися.

— Щось ти якийсь тихий сьогодні, — зауважила вона. Джо не відповів.

Фабер спустився і сів за стіл так природньо, ніби роками тут жив. Люсі стало якось моторошно через Девідів одяг на ньому. Вона поставила перед ним тарілку з тостами та яйцями.

— А тато що, помер? — раптом спитав Джо.

Генрі кинув на хлопця зацікавлений погляд, але нічого не відповів.

— Не кажи дурниць, Джо. Він залишився ночувати в Тома.

Джо проігнорував це пояснення й пильно глянув в очі Фабера:

— Ви взяли татів одяг, узяли маму — то що, ви тепер мій тато?

— Вустами немовляти... — пробубоніла Люсі.

— А ти хіба не бачив, що сталося з моїм одягом учора? — спитав Генрі замість відповіді.

Джо кивнув.

— Ну ось. Тому мені довелося позичити одяг у твого тата. Коли я куплю собі новий, я все поверну.

— І маму повернете?

— Ну звичайно ж.

— Джо, їж своє яйце, — урвала Люсі.

Малий почав уважно чистити яйце, вочевидь, вдоволений відповіддю. Люсі глянула у вікно:

— Мабуть, човен сьогодні не прийде.

— Тебе це тішить?

— Навіть не знаю.

Їсти Люсі не хотілося. Вона сіла за стіл із чашкою чаю. Поснідавши, Джо побіг нагору гратися, а Фабер почав складати брудний посуду раковину.

— Ти боїшся, що Девід може підняти на тебе руку?

Вона заперечно похитала головою.

— Тобі не варто про нього думати, — продовжував він. — Ти однаково хотіла піти від нього. Чого тебе так хвилює, дізнається він чи ні?

— Він мій чоловік. Це не порожнє слово, розумієш? І його поведінка... і те, яким він був мені чоловіком... це все одно не дає мені права його принижувати.

— Думаю, це дає тобі право не турбуватися, принижує це його чи ні.

— Це неможливо пояснити. Просто я так відчуваю.

Фабер підняв руки, наче збирається здатися.

— Ну все, все. Я тоді поїду до Тома й запитаю, чи не збирається твій чоловік повертатися. Де мої чоботи?

— У вітальні. Я принесу тобі куртку.

Люсі піднялася нагору й знайшла в шафі куртку Девіда для їзди верхи — дуже елегантний приталений жакет із сіро-зеленого твіду з косими кишенями. На ліктях вже давно були шкіряні латки — такий одяг треба берегти. Унизу Фабер обережно взував поранену праву ногу в чобіт. Люсі нахилилася, щоб йому допомогти.

— Набряк майже спав, — зауважила вона.

— А болить так само.

Правий чобіт агент вирішив не зав'язувати і спробував обережно наступити на ногу.

— Наче нічого, — сказав він.

Люсі простягла йому куртку. Фаберу було тісно в плечах.

— Пробач, плащів більше немає.

— Тоді доведеться змокнути, — він притис Люсі до себе і поцілував. Вона на мить міцно його обійняла.

— Тільки кермуй сьогодні обережніше, добре?

Він усміхнувся, кивнув і знову її поцілував, а потім зник за дверима. У вікно Люсі бачила, як він дошкутильгав до сараю, зайшов усередину, завів джип, виїхав і зник за завісою дощу. Жінку охопило якесь полегшення й порожнеча.

Люсі заходилася прибирати будинок, але їй доводилося примушувати себе це робити. У душу пробрався якийсь неспокій. Голову займали думки про подальше життя, колами крутилися якісь уже багато разів обдумані «за» та «проти». Будиночок більше не був затишним, він став тісним — Люсі потерпала від клаустрофобії. Десь там, зовсім поруч, великий світ — світ війни й героїзму, кольорів і пристрастей, світ людей — мільйонів людей. Вона хотіла туди, у натовп. Хотіла знайомитися з новими обличчями, відвідувати нові міста, слухати музику. Збиралася послухати радіо, але передавали лише новини, які тільки посилювали відчуття ізоляції. Казали щось про битву в Італії, послаблення економії харчування, вбивцю зі стилетом у Лондоні, промову Рузвельта. Далі почали передавати органний концерт Сенді Макферсона, й Люсі вимкнула приймач. Новини якось проходили повз неї, бо вона зовсім не відчувала себе частиною того світу.