Кен Фолетт - Вушко голки

— Усі наші розвіддані вказують на те, що це буде Кале, — зауважив Йодль.

— Ми щойно оголосили начальника Абверу зрадником, — урвав його Гітлер. — Ну що, Кранке, вас переконали?

— Мій фюрере, ні. Я теж думав про те, як би я вів наступ, якби командував силами союзників. Тільки я взяв до уваги декілька морських факторів, які Рундштедт міг і не врахувати. Я вважаю, що союзники наступатимуть вночі, орієнтуючись на місячне світло. До того ж я переконаний, що вони використовуватимуть переваги високого припливу, щоб пройти перешкоди, встановлені Роммелем. Вони ніколи не підуть близько до скель і сильних течій, яких повно біля узбережжя Нормандії.

Гітлер з огидою на обличчі похитав головою.

— Крім того, є ще один важливий аспект, — зауважив Йодль. — Британську бронетанкову дивізію перекинули з півночі Англії на південний схід, у Гоув, до Першої групи армій під командуванням Паттона. Ця інформація надійшла з перехоплених радіоповідомлень: у дорозі переплутали столові прибори якогось із підрозділів, і ці ідіоти сварилися просто в ефірі. Ця дивізія — чи не найелітніші війська Британії, нею командує генерал сер Алан Генрі Шафто Адейр. Я переконаний, що під час битви ці сили не залишаться незадіяними.

Руки Гітлера почали нервово смикатися, а на обличчі з'явилася болісна нерішучість.

— Генерали! — рикнув він. — Або висловлюйте конкретні пропозиції, або краще вже зовсім мовчіть!

Рундштедт із притаманною йому сміливістю відразу почав:

— Мій фюрере, у вас є чотири чудові танкові дивізії в Німеччині, які стоять зовсім без роботи. Якщо моє припущення правильне, то вони нізащо не встигнуть у Нормандію, щоб відбити наступ. Я дуже вас прошу перемістити їх у Францію під командування Роммеля. Навіть якщо я помиляюся і союзники все ж таки наступатимуть із Кале, ми зможемо швидко доправити їх на місце та забезпечити підтримку.

— Я не знаю! Не знаю! — очі Гітлера розширилися, і Рундштедт навіть засумнівався, чи не надто різко він висловився.

Путткамер уперше долучився до розмови:

— Мій фюрере, сьогодні неділя.

— І що з того?

— Завтра має повернутися субмарина з агентом. Із Голкою.

— Дійсно! Є ще хоч хтось, кому я можу довіряти!

— Звісно, він може будь-якої миті вийти на зв'язок і доповісти, але з якоїсь причини уникає цього та хоче звітувати особисто. Можливо, наразі краще відкласти рішення на добу? Тому що або вже сьогодні, або завтра ми знатимемо напевно.

— Не можна більше відкладати рішення, — втрутився Рундштедт. — Атаки з повітря та диверсії значно посилилися. Наступ ось-ось почнеться.

— Не згоден, — заперечив йому Кранке. — Сприятливі погодні умови очікуються не раніше, ніж на початку червня.

— Це вже зовсім скоро.

— Тиша! — гаркнув Гітлер. — Моє рішення: танкові війська залишаються в Німеччині. Поки що. У вівторок, коли будуть відомості від Die Nadel, я прийму остаточне рішення щодо їх диспозиції. Якщо інформація Голки підтвердить версію щодо Нормандії (а я думаю, що це так), то ми передислокуємо танки.

— А що робитимемо, якщо доповіді від нього не буде? — м'яко запитав Рундштедт.

— Якщо доповіді не буде, план такий самий.

— Тоді я повернуся до своїх обов'язків, якщо дозволите, — схилив голову Рундштедт.

— Повертайтеся.

Рундштедт підвівся і вийшов. Та сама кабінка з мідним оздобленням швидко понесла його на підземне паркування. Шлунок неприємно стисло — чи то від швидкого спуску, чи то від того, що доля всієї країни перебуває в руках одного-єдиного шпигуна.

Люсі повільно прокидалася. Тепле забуття глибокого сну шарами спадало зі свідомості, й реальний світ навколо поступово ставав чіткішим. Перше, що відчула жінка, — тепле чоловіче тіло, яке лежало поруч. Друге — незручність маленького ліжка. Третє — шум шторму знадвору, злість і неспокій минулого дня. Потім — ледь відчутний запах чоловічої шкіри. Рука Люсі лежала на його грудях, нога — на його нозі, наче для того щоб утримати його, не дати йому піти. Її груди були щільно притулені до його тіла. Далі — світло, що поступово пробивається крізь вікно, його ритмічне дихання, що ледь торкалося її обличчя. Раптом усі шматочки склалися докупи: вона зухвало й абсолютно недвозначно лежить у ліжку з чоловіком, якого зустріла сорок вісім годин тому. Просто в будинку свого чоловіка.

Люсі розплющила очі й відразу побачила Джо. Малий стояв біля ліжка в зібганій після сну піжамі, зі скуйовдженим волоссям та іграшкою в руках. У роті — великий палець, в очах — неймовірний подив від того, що мама обіймає незнайомого чоловіка просто в його дитячому ліжку. Щоправда, так само Джо дивився й на інші речі, наче світ не переставав дивувати його щоранку. Люсі ніяк не могла вигадати, що ж сказати, тому мовчки дивилася на сина.