Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

— Гарна пазуха, знаю я Семенюка, — пробурмотів Муха. — В труні б його бачити, вашого мірошника, глитай клятий, зайвого кусня хліба не допросишся.

— На світанку завтра й виступайте, — наказав Сорока. — До двадцятого встигнете, друже сотнику, відберіть стрільців і відпочивайте, бо шлях не такий вже й легкий. — Курінний напрочуд легко підвівся, та, згадавши про радикуліт, схопився за поперек. — І де ж ваша дівка, дядьку Максиме? — гукнув. — Клята хвороба зовсім замучила мене. — Човгаючи підборами, попрямував до хати і, лише причинивши двері, випростався і злодійкувато роззирнувся. Справді, де ж та Зоня? Настрій у Сороки одразу поліпшився, пан курінний, здавалося, став навіть вищий.

Сотник Муха відкликав Юрка до обори. Уважно огледівся, та нікого поблизу не було, тільки дві вже видоєні корови ліниво жували накошену свіжу траву. Муха притягнув до себе Юрка, дихнув самогонним перегаром так, що юнака аж занудило, запитав:

— Ти про гріпс казав комусь?

— Що ви, друже сотнику, це ж зрозуміло — таємниця.

— І от що, Гімназисте, щоб твоя Катря…

Юрко перебив його рішуче:

— Мушу попрощатися.

— Скажеш, що йдеш до Рівного.

— Чого?

— Ніхто не мусить знати про Квасів.

Юрко стенув плечима, але погодився:

— Слухаюсь.

Хлопець перестрибнув через жердину й подався за хутір до стожарні. Свіже сіно сюди ще не завезли, стояла порожня і видавалася старою і зовсім забутою, легкий вітерець свистів у дірках, і погано прибита дошка весь час неголосно грюкала. Стожарня чомусь навіяла Юркові сум, може, тому, що доведеться прощатися з Катрусею — до вечора, правда, ще далеко, аж півдня, ціла вічність, коли поруч кохана дівчина. Та й у Квасові він, либонь, не затримається — якийсь тиждень, і знову сюди, на лісовий хутір.

Одразу за стожарнею тихо лебеділа вода. Юрко перестрибнув стругу, мало не замочивши ноги, свиснув дроздом і одразу почув відповідь. Щасливо опустився на траву. Так подавала голос лише Катря — он вона стоїть між березами, сама як берізка, висока й струнка, сміється, свистить дроздом, і цей свист разом із зозулиним куванням летить над березами й вільхами над могутніми дубами.

Хлопець простягнувся на траві горілиць, чекаючи, бачив тільки сине небо з хмаринками, й рожевий дзвіночок хилитався на його тлі. Нараз видалося, що він справді задзвонить. Юрко прислухався й, здається, почув дзвін, не грубе церковне бемкання, а мелодійний срібний квітковий передзвін, який лунає тільки на лісовій галявині в ясну прозору днину, — цей дзвін може почути лише справді щаслива людина.

Катря простягнулася поруч, дихнула Юркові у вухо, засміялася дзвінко й голосно, та хлопець застережливо підвів руку.

— Чуєш?.. Дзвіночок… — Юрко торкнувся квітки, й вона задзвонила нараз урочисто, цього дзвону Катря не могла не почути. Дівчина одразу збагнула це й лише поклала на знак згоди долоню на його щоку.

— А ти засмучений, — нараз мовила Катря і запитально подивилася Юркові у вічі.

— Справи… Завтра вранці йдемо…

— Не смій! — вигукнула. — Нікуди не підеш! — Катря сіла й запитала вже розважливо: — Хто тебе в Сороки тримає?

— Я сам.

— Авжеж, сам. Он люди хліб збирають, а ви з автоматами бавитесь.

— Не кажи так, ми ж за діло.

— Всі кажуть: за діло. А діло — це робота. Німців поперли, а ви й досі по лісах вештаєтесь…

— Так за свободу ж… — Юрко подивився на Катрине розпашіле від збудження обличчя, побачив зовсім близько сині, синіші за небо очі й додав невпевнено: — За народ ми…

— А батько в Підгайцях школу відкривають, — наче між іншим мовила Катря, але Юрко зрозумів увесь глибокий підтекст її слів.

— Щоб учити дітей більшовицької науки, — заперечив.

— За німців зовсім нічого не вчили. Твою гімназію коли закрили?

— У сорок першому.

— От бачиш. А ти в університет хотів. У Львові університет скоро відкриють.

— Може, й відкриють, — погодився Юрко, але удав, що це йому байдуже: навіть заплющив очі й почав обкушувати якусь гірку стеблину.

— А я поїду до Ковеля.

— Звар’ювала?

— Як бачиш… — дівчина засміялася безжурно, але все ж якась силуваність відчувалася в її сміху.

— Чого ти не бачила в Ковелі? — Юрко швидко підвівся, сів, поклавши Катрі руки на плечі й зазираючи у вічі. — Чого?

— Піду в школу.

— А в Підгайцях?

— Тут тільки сім класів, а я у восьмий.

— Так з тебе ж сміятимуться: сімнадцять років — у восьмий…

— Нехай сміються, все одно вчитимусь. А потім до Львова…