“Скоріше б, господи, — щовечора молився Сорока, — таке файне життя було за тотих німців, сиділи собі в селах, по хуторах, здійснюючи акції проти поляків та скомунізованих, — сите й безжурне життя з самогоном та молодицями, так би й довікувати”.
Заради цього ситого й спокійного життя хитрий поштар Пилип Йосипович Басанюк і подався до ОУН.
Яке існування на пошті? Ніякого. Напівголодне, метушливе, кожен тобою поштурхує, у кожного претензії, скарги, тьху ти, господи, боже ти мій, а дослужитися можна хіба до начальника пошти. А ОУН — організація, і якщо правильно повестися, кланятися начальству й відчувати, звідки вітер дме, можна злетіти високо. Он уже він курінний — чин не те щоб зовсім великий, а й не маленький, і якби не кляті більшовики, жити б собі й жити.
На веранді апетитно запахло борщем. Сорока скосував туди й побачив, що господарка винесла велику каструлю. І хазяїн вже чекав на нього: сидів, вільно відкинувшись на спинку стільця, й тихенько постукував дерев’яною ложкою по краю стола. Поважна й некваплива людина, йому тут, на лісовому хуторі, належали половина землі, крамничка, навіть човни й сітки — за лісом починалося велике озеро, і рибою тут ласували завжди.
Курінний підвівся на веранду повільно, сів навпроти хазяїна, і той одразу, не чекаючи згоди, потягнувся до пляшки. Вони випили чистого й міцного самогону. Сорока закусив огірком: жував і дивився, як господарка насипає йому борщу не в якусь там міську тарілку з квіточками, а в справжню глибоку полив’яну миску, ще й свинини шматок поклала, ні, два шматки, а борщ такий густий, що, здається, сторчма постав ложку — й не впаде. Служниця принесла ще повний таріль печені з картоплею. Сорока зиркнув на печеню, потім на служницю — бісова дівка, вродлива, струнка й навриписта, він уже подарував їй згадку із срібних монет, а не піддається. Дивиться звабливо, розпалюючи, — що ж, дівка варта того, й доведеться вам, друже курінний, розщедритися і на золотий перстень.
Є в нього золотий перстень з червоним каменем, а яка дівка “є клюне на золото? Сорока непомітно щипнув її за пишне стегно, а хазяїн уже наливав по другій…
І треба ж, щоб саме в цей час…
Тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх сотника Мухи, не було жодного сумніву — в кого ще є такий, з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху. А прибуття сотника не віщувало нічого радісного. Сорока поклав ложку, схопився за поперек і скривився.
— Що з вами, пане курінний? — злякався хазяїн.
Сорока жив у нього менше місяця, і господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь рішення, завше чомусь хапає радикуліт — чудова хвороба, коли нею правильно користуватись. Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.
— Нічого, — заспокійливо підвів руку Сорока, та гримаса болю не сходила з його обличчя. — Радикуліт, панська хвороба, прошу я вас.
“Так, — подумав мимоволі, — це тобі не кременецький поштар з його простудами та нежитем, тепер і хвороби можемо мати справжні”.
— Я накажу Зоні, вона нагріє піску… Ще, кажуть, допомагає праска.
Сорока подумав: коли Зоня лікуватиме його, якраз буде нагода показати їй перстень з червоним каменем. Згодився.
Хазяїн поляскав долонями, кличучи дівку, і саме в цей час на веранді з’явився Муха. Не знявши свого гидкого капелюха, пропхався просто до столу, сів і тільки тоді привітався.
Курінний подумав: “Правильно кажуть — з бидла ніколи не буде пана, щоправда, в цього бидла було двадцять моргів землі, що зовсім не мало для лісових країв, але Муха завжди прибіднювався, он піджак який обшмиганий, і сорочка перепріла”.
Нарешті сотник зняв капелюха, налив собі повну склянку й, побажавши шановному товариству доброго здоров’я, вихилив і смачно поплямкав губами. Закусив і тільки після цього звернув увагу на те, що курінний тримається за поперек.
— Радикуліт? — запитав іронічно.
— Хапає, — одповів Сорока, дивлячись ясно й віддано.
— Є звістка, друже курінний…
Хазяїн делікатно підвівся.
— Перепрошую панство, я на хвильку, тільки скажу дівці…
Муха подивився йому вслід байдуже й дістав з-під брудної підкладки капелюха акуратно згорнутий папірець.
Читать дальше