Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам — заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.

А начальник РСХА справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньках — зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер в екстазі й не чує шереху жорстви під чоботями.

Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову. Кальтенбруннер устиг побачити на його обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо фюрер осміхнувся і зробив знак наблизитися.

Кальтенбруннер виструнчився і підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обергрупенфюрер мимовільно зиркнув на неї також: кущі на передньому краї ядучо-зелені, зовсім не такі, як ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба — синя сосна й фіолетові хмари над нею.

Певно, красиво, ба, навіть точно красиво (це комусь іншому Кальтенбруннер міг би сказати — звичайна мазанина), і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну зі своїх акварелей.

— Я радий бачити вас, Ернесте, — сказав Гітлер, не відриваючись від картини. Нарешті зітхнув, відклав пензель і підвівся. — Подобається? — запитав.

— Дуже! — вихопилося в Кальтенбруннера зовсім щиро, і Гітлер засміявся весело.

— А мені не дуже.

— Ну, що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. — От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.

— Вона ще не закінчена.

— Але ж колись буде…

— Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.

— Кращого подарунка в мене ніколи не буде.

— Я вірю вам, Ернесте. — Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся в неї, нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав: — Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живописі.

Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, відклав його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.

— Давайте трохи походимо, Ернесте, — запропонував, — бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.

Він відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.

— Доповідайте, Ернесте, — наказав. — Виявили нових учасників змови?

— Звичайно, мій фюрере.

— Хто?

— Дрібнота, не варта вашої уваги.

— У цій справі нема дрібниць.

— Я знаю, і в перші дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.

— Боже мій: Штауффенберг! — вигукнув Гітлер. — Герой війни, якому я вірив, як самому собі! — Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось хижого вигляду. — Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…

— Штауффенберг не потрапив до наших рук. Його розстріляли армійські офіцери.

— Щоб замести сліди.

— Мій фюрере, ви, як завжди, маєте рацію.

— Ви підвісили б цього одноокого полковника на гак за ребро, — потер руки Гітлер. — Ви б витягли з нього всі їхні таємниці… — Нараз зірвався на фальцет: — Потім ви підчепили б його на той же гак за горло, як звичайного барана. Він конав би довго і в муках, а так не встиг навіть усвідомити своєї смерті!

— Зате інші добре усвідомили її, — визнав за можливе заперечити Кальтенбруннер.

— Я ціную це, Ернесте, й ніколи не забуду вашої відданості.

У таких випадках належало виструнчитися і урочисто вигукнути “хайль”, але Кальтенбруннер відповів просто:

— Дякую, мій фюрере.

— Як Канаріс?

— Так, як ви й хотіли, мій фюрере. Камера — голий бетон, без ліжка й нар, хліб і вода. Я наказав допитати його, — посміхнувся зловтішно, — перша категорія допиту, тільки квіточки, мій фюрере.

— Він мусить жити! — Гітлер зупинився і втупився в Кальтенбруннера холодними очима. — Він мусить жити, поки я сам не подивлюсь на нього, вам ясно, Ернесте? Поки я сам не побачу жах на обличчі цієї брудної свині — це він винен у наших поразках, клятий шпигун і зрадник, я ніколи не прощу йому, я хочу бачити, як він повільно вмиратиме й проситиме пощади, але ніколи не дочекається, ніколи! — Гітлер вимовив усе це єдиним духом: стояв, не зводячи очей з Кальтенбруннера. Обергрупенфюрерові на мить зробилося лячно, немов це він опинився на місці Канаріса, мороз пройняв шкіру, Кальтенбруннер стенув плечима, відвів очі й ствердив: