Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Валбіцин думав, що вдома є ще півпляшки коньяку, і не простого, а французького, котру він поцупив учора в котеджі Іполитова. Випити коньяк, закурити, посидіти трохи, відчуваючи приємність від поступового сп’яніння, і заснути, щоб не бачити й не чути нічого принаймні до ранку.

Кранке непомітно переступив з ноги на ногу — нетерпеливився. Вдома на широкому, конфіскованому в якогось місцевого багатія ліжку на нього чекала розкішна дівчина. Правда, нікуди вона не втече, все одно чекатиме хоч до ранку, та нетерплячка пойняла його, й Кранке пошепки лаявся.

Краусс думав про те, що, незважаючи на пізній час, подзвонить зараз до Берліна давньому своєму приятелеві, одному з помічників Кальтенбруннера — той знає, коли й що доповідати шефові, і завтра обергрупенфюрер буде докладно поінформований: знайомий мусить показати його, Краусса, роль у найвигіднішому світлі.

Нарешті командир літака підійшов до Краусса.

— Час, штурмбанфюрере, — мовив коротко.

Усі з полегшенням почали прощатися. Іполитов пропустив уперед Сулову, легко піднявшись по трапу, затримався на мить, помахав рукою і зник усередині.

Командир зачинив люк літака, заревіли мотори, й мало не одразу “Арадо” почав вирулювати на злітну смугу.

Краусс повернувся і пішов до “опель-адмірала”, що сиротливо притулився неподалік. Вони з Кранке сіли в машину, не попрощавшись з Валбіциним, який поплентався до “кадета”, що стояв значно далі. Але Валбіцин не образився — приємна перспектива усамітнитися з пляшкою коньяку згладжувала все, навіть відверте нахабство есесівських офіцерів.

Літак набрав висоту й ліг на курс, мотори ревіли заспокійливо, Іполитов примостився в кріслі поруч Сулової, хотів розслабитися, та нервове напруження не спадало, відчував навіть, як тремтять кінчики пальців. Нарешті трохи заспокоївся, вільно простягнув ноги й заплющив очі, в літаку пахло тим же гіркуватим мастилом, до нього примішувався ще якийсь запах.

Іполитов не міг зрозуміти, чим пахне, це дратувало його, він поворушився в кріслі й нарешті збагнув, що пахне парфумами. Повернувся до Сулової.

— Для чого напарфумилася? — запитав сердито.

— Е-е… — махнула рукою безжурно. — На прощання… Через годину видихаються.

— Справді, видихаються, — погодився Іполитов і трохи заспокоївся. — Ти там теє… більше мовчи. Мовчи й слухай, в разі чого я сам розмовлятиму. Якщо вже запитають, відповідай коротко — так чи ні, — згідно з документами ти моя секретарка, твоя справа маленька, зрозуміла?

— Багато на себе береш… — засміялася Сулова. — Я викручусь і там, де ти буль… буль….

— Я тобі дам буль, буль… — насварився на неї пальцем Іполитов і ображено замовк.

Минуло близько години. В салон вийшов бортрадист, повідомив, що підлітають до лінії фронту, а до місця посадки лишилася година льоту.

Іполитов поворушився в кріслі, скосував погляд на Сулову. Даремно все ж він нагримав на неї, сидить спокійно, хоч би що, наче чекає їх легка прогулянка по визначних місцях Москви й Підмосков’я. Певно, на неї можна покластися: знає, на що йде й що з ними станеться в разі провалу.

Раптом салон літака залило яскравим світлом. Поруч з “Арадо” розірвалися зенітні снаряди — літак кинуло вбік. Пілот зреагував на це одразу ж — почав набирати висоту. Але вирватися з вузького прожекторного променя не вдавалося.

— Опустіть жалюзі на вікнах — наказав бортрадист.

В літаку потемнішало, і, здається, розриви зенітних снарядів лишилися внизу, але нараз “Арадо” здригнувся. Іполитову здалося, що літак зараз розвалиться на частини, злякано підвівся з крісла, проте одразу впав у нього, притиснутий невидимою силою: то пілот знову змінив курс, намагаючись вийти із зони обстрілу. Це йому не вдалося, спалахнули ще два прожектори, “Арадо” взяли в кліщі, й снаряди почали лягати все ближче.

Однак вів літак досвідчений пілот, він знову різко змінив курс, один снаряд вибухнув зовсім близько, осколки пробили фюзеляж, та літакові все-таки вдалося вийти з-під обстрілу.

Через кілька хвилин у салоні з’явився командир.

— Ці кляті зенітники зіпсували нам усе, — повідомив. — До визначеного місця посадки вже не дістанемось. Сідатимемо в іншому.

— Де? — затурбувався Іполитов.

— Кілометрів за сімдесят на північний схід.

— А там що?

— Наш колишній аеродром. Моя ескадрилья колись базувалася на ньому.

— Ви гарантуєте посадку?

Командир посміхнувся.

— Гадаєте, мені хочеться помирати?