Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Полковник вийшов з бліндажа, потягнувся ї запитав Бобрьонка:

— Обідом нагодуєте?

— Звичайно, Вадиме Федотовичу.

— Прошу, майоре, зберіть усіх офіцерів.

Бобрьонок глянув на Карого з подивом, але не запитав, для чого полковникові всі офіцери. А Карий визнав за можливе не пояснювати причину свого розпорядження — простягнувся на розстеленому в затінку брезенті, певно, одразу задрімав, принаймні лежав, заплющивши очі й тихо дихаючи.

Зібралися всі офіцери: Бобрьонок з Толкуновим, капітан-сапер, що керував спорудженням бліндажів та канави впоперек поля, командир взводу автоматників, технік-лейтенант з аеродрому. Розбудили полковника, той умився, півгодини сну освіжили його, бо очі блищали й був у доброму гуморі.

— Товариші офіцери, — мовив радісно й урочисто, — майор Бобрьонок і капітан Толкунов за відмінне виконання своїх обов’язків та виявлену мужність і винахідливість при затриманні ворожих диверсантів нагороджені орденами Червоного Прапора. — Дістав коробочки з орденами, витягнув їх і пришпилив до гімнастерок офіцерів. Додав уже зовсім по-домашньому: — Я вважаю, що нагорода заслужена вами, хай щастить вам, хлопці, і щоб ці ордени були не останніми.

— З цієї нагоди треба було б перед обідом… — досить прозоро натякнув саперний капітан, але Карий заперечив категорично:

— Ні, товариші. Спіймаємо диверсантів, тоді не заперечую. А тепер у кожного мусить бути світла голова, бо ясний розум нам сьогодні особливо потрібний.

Офіцери тиснули руки Бобрьонкові й Толкунову, технік-лейтенант навіть любовно погладив Червоний Прапор, заздрісно прицмокнув язиком, нам, технарям, мовляв, таке не світить, а Бобрьонок стояв і думав: от би побачила його зараз Галина…

Схаменувся і мовив зовсім просто:

— Дякуємо! Ми з капітаном Толкуновим дякуємо командуванню за нагороди. Вони зобов’язують нас.

Офіцери пообідали, не поспішаючи, сонце ще стояло високо в небі, й до вечора мали досить часу. Потім полковник заквапився, мусив ще доповідати генералові Рубцову. Прощаючись, сказав Бобрьонкові:

— Є повідомлення нашої людини з “Цепеліну”. Німці готуються закинути якогось дуже важливого агента. Вважаю, саме він і прибуде сьогодні до вас. Акцію заплановано головним управлінням імперської безпеки, вона на контролі в самого Кальтенбруннера. І ось що, цього диверсанта приймав Скорцені, може, чув про такого, звільнив Муссоліні. Скорцені подарував цьому типові талісман — срібний брелок для ключів. Ви тут гляньте, якщо знайдете в диверсанта такий брелок, бережіть цього пройду, як самих себе, ясно?

Бобрьонок лише козирнув у відповідь. “Додж” Карого стояв на найближчій дорозі, до неї було не менше кілометра, й солдат відвіз полковника на мотоциклі.

Після заходу сонця знявся східний вітер, він приніс рвані хмари, потім вони погустішали, але повністю так і не затягнули неба.

Бобрьонок сидів на колоді біля бліндажа, поруч притулився на брезенті Толкунов, він усе ж таки поспав, і майор дивився на нього із заздрістю. Трохи нервував.

Спустився в бліндаж, де під охороною двох солдатів ситіли Олексюк із радистом. Ті, побачивши майора, підвелися. Бобрьонок махнув їм рукою, запитав:

— Ну, як?

Олексюк зрозумів його одразу.

— Усе як і домовлялися, громадянине майор! — Він догідливо вищирив зуби. Чомусь Бобрьонкові зробилося гидко від цієї догідливості — він різко повернувся і вийшов з бліндажа.

А по небу мчали хмари, й час уже наближався до півночі.

Став накрапати дощ, і майор одягнув ватянку. Ще раз обійшов навколо поля: тиша й спокій, лише пугукає сич, ошуканий цією настороженою тишею.

Потім Бобрьонок спустився в бліндаж, де сидів Толкунов. Вони налили з термоса гарячого чаю, сьорбали його, обпалюючи губи, мовчки й зосереджено, бо стрілки годинників уже наближалися до другої ночі.

За п’ять до другої майор віддав наказ запалити вогнища, й вони спалахнули майже одразу, якось зловісно, віссвічуючи шлях ворожому літакові.

25

“Арадо” стояв готовий до злету, з прогрітими моторами. Екіпаж уже зайняв свої місця, і лише командир літака стовбичив біля трапа.

Іполитова з Судовою проводжали Краусс, Кранке й Валбіцин. Минали останні хвилини, стояли й перекидалися якимись звичайними, незначними словами, а від літака пахло залізом і мастилом, цей запах збуджував і тривожив, він свідчив про невідворотність того, що зараз станеться, відсутність усякого вибору, чітку запрограмованість усієї долі Іполитова. Він навіть трохи розгубився, подумавши про це, але ніяк не виказав розгубленості, лише швидкоплинна тінь майнула обличчям, проте її ніхто не помітив. Кожен був зайнятий самим собою, кожен думав про себе й про те, щоб скоріше вже злетів у небо літак, скоріше б покінчити з нудною церемонією проводів і повернутися до своїх буденних справ.