Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

З розбитого вікна тягнуло свіжістю, світло в лампі мерехтіло. Юрко намагався не дивитися на нього, але притягувало — бачив, як поступово закіптюжується скло від невміло прикрученого гнота, й слухав майора, не дивлячись йому у вічі. Бо зустрітися з ним очима було важко, не тому що боявся, страх уже минув і не хвилювався за те, що станеться з ним, відчував навіть не вину, а незручність і тривогу, як школяр, котрий стоїть перед суворим учителем і не знає, яке саме запитання поставлять йому.

— Ваше прізвище, ім’я та по батькові? — сухо запитав Бобрьонок.

— Штунь Юрій Пилипович.

— Звідки?

— Зі Львова.

— Давно в курені Сороки?

— Півроку.

— Брали участь в акціях?

— Ні.

— Чому?

— Я гімназію закінчив і був у курені начебто писарем. Гімназистом і називали — прізвисько.

— Що привело вас до бандерівців?

— Хотів визволити свою батьківщину.

— І довизволявся… — докинув Толкунов. — З автоматом проти своїх пішов.

— Я йшов проти німців.

— Зажди, — зупинив капітана Бобрьонок. — Звичайно, Юрію, ваша провина велика, однак ви фактично заслужили прощення. Казали, що допоможете нам…

— Я від своїх слів не відрікаюсь.

— Треба взяти радиста. Обов’язково живим.

— Розумію.

— Нічого ти не розумієш, — знову втрутився Толкунов. — Знаєш, як беруть диверсантів живими?

— Не доводилося.

— Справа ця не вельми легка…

— Вночі упевнився.

— А якщо упевнився, мусиш розуміти, на що йдеш.

— Розумію.

І знову ініціативу взяв Бобрьонок:

— Треба виманити із схрону радиста. Бажано самого, без Мухи. Здається, так сотника звуть?

— Авжеж, Мухою.

— Зможеш викликати радиста із схрону?

— Дуже просто.

— Як?

— А звідки йому знати, що Харитон загинув? Скажу: кличе його разом з рацією.

— Правильно міркуєш, — пожвавішав майор. — Скажеш: наказ старшого групи.

— А якщо не повірить? — вставив Толкунов.

— Чого йому не вірити? Мусить.

— Так… — роздумливо ствердив Бобрьонок. — Підеш до схрону сам. Із зброєю. Тьху чорт, віддав автомат “яструбкові”.

— Нічого, заберемо, — махнув рукою Толкунов. — Тут от що мене хвилює: а якщо радист тебе запідозрить?

Юрко трохи подумав.

— Він Харитона боїться, — запевнив, — і не посміє не послухатись. В разі чого Муху доведеться… — хотів сказати “вбити” чи “застрелити”, але язик чомусь не повернувся вимовити ці слова й просто рубонув долонею повітря. — Бо сотник небезпечний, він досвідчений і все розуміє, я мушу стріляти першим, поки буде можливість. А потім уже радиста примушу…

— Якщо почуємо постріли, — запевнив Бобрьонок, — ми увірвемось у схрон.

— Ні, — похитав головою Юрко, — не вийде. Там близько підійти не можна. Галявина й береза над люком… Повинні ховатися в кущах, а мені самому доведеться радиста… примушувати.

Бобрьонок невдоволено покрутив головою.

— Не подобається це мені.

— І мені, — ствердив Толкунов.

— Нічого, — заперечив Юрко, — вони ж нічого не чекатимуть.

— А ти гарний хлопець! — Толкунов ляснув Юрка по плечі. Але тут же трохи відступив: — Для чого пішов до бандер, так і не розумію…

— Досить про це, — обірвав Бобрьонок, — давайте ще раз усе обміркуємо. Зараз сюди прибуде опергрупа районного відділення безпеки, вона прикриє тили, а вже нам з тобою, капітане, брати радиста.

— Що брати!.. — покрутив головою Толкунов. — Брати — тьху, аби свого поганого носа висунув.

— Висуне… — Юрко відвів погляд від лампи, вперше подивився просто у вічі майорові. — Я зроблю так, що висуне.

— Твоїми б вустами мед-пиво пити… — мовив Толкунов, але не так похмуро, як раніше. — Гей, Вікторе, — гукнув у розбите вікно, — гайда до сільради, візьми в “яструбка” автомат. Скажи: позичаємо, вдень віддамо, а то ще розрюмсається…

Віліс від’їхав, і відразу з протилежного боку вулиці почувся гуркіт мотора. Голова вискочив на вулицю, замахав руками, й вантажівка з оперативною групою зупинилася біля подвір’я.

16

Частину полігона відгородили колючим дротом і нікого й близько не підпускали туди. З Берліна прибула спеціальна есесівська команда, яка охороняла об’єкт, — кремезні хлопці з автоматами, котрим заборонили вести будь-які розмови. І все ж треба було знайти якийсь ключ до розгадування таємниці полігона. Але який? Чим більше обмірковував цю проблему Сивий, тим більше переконувався, що навряд чи зможе щось придумати. Догадувався, що таємничий полігон і попередня секретна акція із закиданням через лінію фронту розвідницької групи — дві ланки одного ланцюга, однак чого вартий його здогад? Потрібні були факти, а Марков — так називався він у розвідшколі “Цепеліну” — не мав жодного факту.