Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

— Де той бандера? — швидко запитав Бобрьонок: одразу збагнув, що від свідчень людини, котра спілкувалася з диверсантом, залежить дуже багато.

— А тут… — голова відступив, звільняючи прохід. — До речі, він з автомата й поклав тамтого диверсанта.

Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ганок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців — білявий з вихором, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима — він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.

Ступив до нього.

— Ти?.. — запитав. — Ти привів диверсанта в село?

Хлопець зблід і підвівся. Був високий, одного росту з майором — стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:

— Так, ми прийшли разом.

— І що далі?

— Він лишився в Семенюків, а я побіг до сільради.

— Злякався? — запитав Толкунов.

Юрко відповів твердо:

— Ні, чого б мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?

— То чого ж?

— Так він же німецький диверсант!

— А ти хто?

Юрко знітився.

— Але ж не гітлерівець, — відповів тихо.

— Бандерівець?

— Так.

— Звідки?

— З куреня Сороки.

— А що робив з диверсантом?

— Мали завдання прийти до Класова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.

— Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями…

— Ні, — впевнено перервав його Юрко, — тепер не скажу.

Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:

— Ти прийшов до села з одним диверсантом, — запитав, — де ж другий?

— У схроні.

— У якому схроні?

— Кілометрів за десять.

— Хто там?

— Німецький радист і сотник Муха.

— І що вони робили разом з диверсантами?

— Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.

— І знайшли?

— Так.

— Де?

— На захід від села верст вісім.

— Ходили туди всі?

— Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.

— Знаєш, де схрон?

— Знаю.

— І знайти зможеш?

— Звичайно.

— Хочеш допомогти нам?

— Чого ж ні? — махнув рукою Юрко. — Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною, що хочете.

Голова подав майорові “шмайсер”.

— Ось зброя, — пояснив. — Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта.

— Дострілялися… — поремствував Толкунов.

Голова образився:

— Хто знав, що ви приїдете? А він би побачився з мірошницею і до лісу…

Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:

— У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваша прізвище?

— Василем Стефураком звуся.

— А по батькові?

— Лук’яновичем.

— Шкода тільки, Василю Лук’яновичу, що хлопець ваш загинув.

— Шкода. Гарний був хлоп. Фронтовик, там пронесло, а тут поклали.

— Смерть у бою!

— Так, — погодився голова, — почесна, та коли гине свій чоловік…

— А де жінка, в якої ночував диверсант? — запитав Бобрьонок.

Голова вказав на двері сусідньої кімнати.

— Комора там, — пояснив. — Без вікон, не втече.

— А труп шпигуна?

— Лишили на подвір’ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, — додав винувато, — сюди спішили, щоб зателефонувати.

Все було правильно. Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.

— Ти, — кивнув на білявого юнака, — лишайся тут і стережи жінку. Це тобі, — передав “шмайсера”, — заслужив у бою. А ми до мірошникового подвір’я. До речі, а він сам де?

— Поїхав до району.

— Повернеться, не прогавте.

— Овва! — аж образився голова. — Ми того клятого посіпаку!..

— Поїхали, — наказав майор. — І ти з нами, — взяв Юрка за лікоть, — треба побалакати. — Він пішов уперед, не озираючись.

Бобрьонок освітив ліхтарем убитого диверсанта. Точнісінько такий, як описав його Степан Олексюк: високий, чорнявий, горбоносий. У формі старшого лейтенанта. Толкунов обшукав його, але нічого, крім ще однієї гранати, документів та цигарок із запальничкою не знайшов.

Офіцерська книжка виписана на старшого лейтенанта Іллю Івановича Горохова. Командировочне посвідчення, власне, все. Ні, не все: намацав у комірі ампулу, спритно вирізав її. Отже, за інструкцією не мали права здаватися — краще легка смерть від ціанистого калію.

Лишивши голову сільради на подвір’ї, Бобрьонок з Толкуновим, прихопивши з собою Юрка, зайшли до хати. Хлопець сів на лаву під стіною, капітан засвітив лампу, влаштувався поруч, а майор присунув важкого стільця і сів навпроти.