Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив його, але не зупинився, навпаки, підігнав коняку. Майор підвів руку й наказав:

— Спиніться на хвилю.

Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, буцім і цей військовий з автоматом в руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніщо в світі його не обходить, і йде він за конякою лише тому, що нема іншого виходу. Одягнутий старий був у темну сорочку, солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені черевики на босу ногу.

Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.

— Що робите, діду? — запитав.

Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.

— Хіба не бачиш, сіно вожу.

Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні воза.

— Звідки?

Старий вказав головою на шосе — за ним тягнулися луки з поодинокими стіжками. Запитав нараз:

— Курити не знайдеться?

Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.

— І куди возите сіно? — запитав майор.

Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до воза, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.

Толкунов негайно скористався з цього.

— Ти скажи нам, батьку, — попросив, — нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?

Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.

— Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.

У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.

— І давно? — запитав.

Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:

— От фіру відвіз…

— Звідки ті офіцери?

— Та вийшли з лісу.

— Точно офіцери?

— Звідки ж я знаю? Погони — це бачив…

Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.

— Такі?

— А хто ж його зна…

— Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? — втрутився Бобрьонок.

— Якраз до соші доїхав.

— І куди вони подалися?

— А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.

Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе воза хвилин за п’ятнадцять, ще назад п’ятнадцять, розвантажити — стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу з годину тому. Все приблизно збігалося, і не можна було гаяти часу.

— На яку машину сіли й куди поїхали? — уточнив.

— А вантажівка. До Луцька й подалися… — махнув дід ліворуч на шосе.

— Номер? — урвався терпець Толкунову. — Номер машини бачив?

— Так я ж неписьменний…

— Скільки років прожили, а цифр не знаєте, — з жалем проказав капітан. — Ось вам наслідки проклятого панського режиму!

Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.

— Пригощайтеся, — мовив мало не улесливо, — і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?

— Так у кашкетах же… — завагався дід.

— Але ж цигана й під кашкетом примітиш!

— Цигана — це точно. — Старий на хвилину замислився. — Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.

— Озброєні? — Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.

— Ні. Хіба що з пістолями.

— Щось несли? Рюкзаки чи мішки?

— Ні, з порожніми руками.

Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав:

— І ви нічого не переплутали?

— А чого ж тут плутати? У машину сіли й поїхали…

— Машина, кажете, вантажна? Бачили, є такі великі й менші?..

— Невелика, — похитав головою старий. — І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й пострибали ззаду, бо легше.

Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв’язатися з Карим.

— Спасибі, — хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.

Старий вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й віз знову заскрипів. А Бобрьонок уже пробирався крізь кущі до віліса, відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання.

— Вони, — вигукнув Толкунов із злістю, — вони, падлюки, й мають годину фори!

— У нас віліс, а не стара вантажівка, і ця фора…