Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від готової вже ущипливої репліки. Тим більше, що колись вони однаково спіймають агентів, не мають права не спіймати — зараз слід блокувати ліси під Маневичами… Та їх он скільки — з гущавиною, болотами…
У Карого вже сиділо чоловік з десять: розшукувачі та інші працівники контррозвідки — тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів. Полковник супився й кашляв у кулак — щойно мав розмову з Рубцовим — генерал квапив його, правда, обіцяв прислати з свого резерву кілька розшукувачів, але що важать чотири чи п’ять осіб? Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця глухі, болота, поодинокі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири — п’ять від орієнтовного місцеперебування радиста пролягала досить пожвавлена дорога, розбита технікою, але досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.
— Навряд чи диверсанти лишилися в лісі, — говорив Карий рівним тоном, здається, зовсім не хвилювався, але Бобрьонок, котрий добре знав полковника, догадувався, які почуття вирували зараз у душі Карого. — Знають чи не знають, що ми взяли Олексюка, але здогадуються, що рацію запеленговано. Мабуть, лишили її в тайнику, а самі вийшли на дорогу. Чи просуваються до неї зараз, саме в ці хвилини. Тут у них з’являється простір: можна і в Маневичі, і до Луцька, і в Сарни… Цілком можливо, що відлежуються десь на хуторі, в лісі є ще залишки бандерівських банд. Можливо, диверсанти вступили з ними в контакт. Ми ж повинні патрулювати найперспективніші виходи з лісу, — поставив полковник перед розшукувачами конкретні завдання.
Бобрьонок здогадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури, і все ж не витримав і запитав про Цигана.
— Усе гаразд, — заспокоїв його полковник. — Старший лейтенант Удальцов, його особу ми встановили одразу, інтендант запасного полку. — По паузі запитав: — Завдання всім зрозуміле? Тоді прошу вирушати.
Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як спорожнив миску з борщем морячок у розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю й буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів: він називав себе саме так — трударем військової справи.
Толкунов ремствував часто, та Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, — кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу…
Через годину вони дісталися призначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, тут виходила бруківка з досить великого села Микулииці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс — приблизно з нього району виходила в ефір невідома рація.
Віктор з’їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер віліс можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом. Звідси контролювалися і шосе, і бруківка — усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.
Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю й поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за кілометр, ну, за чверть кілометра, чув у лісі кроки людини.
Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його — красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.
Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.
Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок почув якийсь звук на бруківці. Прислухався й підвівся: до перехрестя наближався віз, запряжений конем чи кіньми.
— Що? — одразу насторожився Толкунов.
— Хтось їде.
Бобрьонок зняв з плеча автомат, а капітан, який волів обходитися лише пістолетом, намацав його в кишені.
Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Віз їхав повільно, й кінь ступав утомлено. Ось він з’явився поміж кущів — та й як не втомитися: стара шкапа з розбитими ногами. Чоловік ішов поруч воза, чвалав важко, як і коняка, і були обоє зовсім похилого віку.
Читать дальше