Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Офіцери зайшли на базар і зупинилися біля того ж спритного хлопчика попити води. Тепер Бобрьонок стояв од них за три кроки; певно, не агенти, бо дуже чорнявого нема, один зовсім лисий, а в другого з-під мокрої від поту пілотки вибивається біляве волосся. У першого чоло високе, обличчя вилицювате і очі вузькі, казах не казах, а щось східне було в його косуватих очах. А білявий — типовий флегматик, сидір зняв повільно, поставив біля ніг, воду п’є маленькими ковточками, і весь він великий, на голову вищий від товариша — якийсь неповороткий і наче лінивий. Підняв сидора, але не закинув знову за плечі, повісив на лікоть, а видно, що мішок важкий, — цікаво, що в ньому?

Толкунов пройшов повз офіцерів, вони відкозиряли йому — обидва були старші лейтенанти: вузькоокий виконав цей ритуал ретельно, як і належить за статутом, і це трохи насторожило Бобрьонка — мало не рівні за званням, для чого ж так виструнчуватися, та ще й на базарі?

Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів — раптом високий, із сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша — упакували мило в сидір і пішли з базару.

Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль, але старші лейтенанти не дуже цікавили його: точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.

Агент стояв тепер у самісінькому центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:

— Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам, а кожний мужчина у ньому подобається найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!

Але ніхто не зважав на заклики інваліда і, мабуть, не тому, що чоловікам не хотілося подобатися вродливим дівчатам, просто на базарі було дуже мало цих чоловіків — поодинокі військові, старі та інваліди, більшість — жінки, мабуть, самі вони хотіли подобатися чоловікам. Однак де їх візьмеш під час війни?

На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише безрукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.

— Брательник у котелку! — вигукнув нараз радісно й здивовано. — Точно, брательник у котелку. І де ти його доп’яв, друже?

Але інвалідові на милицях було не до жартів.

— Відчалюй, — огризнувся сердито, — і не заважай комерції!

— Хіба так торгують? — верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий — він довго м’яв криси капелюха, нарешті сторгувалися — вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, либонь, щоб зібратися на силі для майбутніх торговельних боїв.

Олексюк усе ходив по базару, мабуть, йому вже набридла штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої — лишалося ще п’ятнадцять хвилин, і все могло статися. Але не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.

Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка, ним займуться й доставлять до контррозвідки, він же мав подзвонити Карому.

Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив коротко:

— Так я й знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.

Віліс стояв за рогом. Толкунов сидів у ньому — похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх повз вуха — іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.

Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.

— Вони вирішили обійтися без Олексюка, — констатував уже очевидне. — Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв’язалися з “Цепеліном” — дали знак, що приступають до виконання завдання.

— Знати б якого!

— Дізнаємось.

— Як?

— Захопимо їх і дізнаємось.