Богомил Райнов - Пан Ніхто — Збірка

— Брехун! — знову махає вона пальцем. — Ти не міг знати, що ще будуть кулі.

— Зате я чудово знав, що люди Бентона десь поблизу. Бентон не поїхав би зі мною в безвість, не давши людям розпорядження їхати за ним.

— Дурниці. Людей Бентона привела ота дурна Розмарі. Вони впіймали її слід, і та привела їх.

— А де вони причепилися?

— Ну, це ціла історія. І не змушуй мене розказувати, поки я не поснідала. Я вмираю з голоду.

Нарешті приходить кельнерка з підносом, який на цей раз особливо перевантажений, бо крім масла, варення й булочок, — загалом обов'язкових частин готельного сніданку, — містить ще й варені яйця, шинку і здоровенний шмат шоколадного торта.

Ми випиваємо ще по каві, — я вже втратив їм лік, — а Флора тим часом спустошує тарілки. Лише добравшись до торта, німкеня виявляє охоту до спілкування.

— Отже, те, що ви нас покинули з тими виродками Тімом і Томом, — також брудний номер, П'єре!..

— Тільки я не автор цього номера: Бентон мене примусив.

— Ми так і подумали. Але з боку Бентона це таки був брудний номер. Бентон одержав те, що заслужив. Не читали? Затриманий…

— Я вже знаю про це. Однак вас їм не вдалося затримати…

— Хто нас затримає, — вона незадоволено дивиться на мене.

— Я маю на увазі тих двох — Тіма і Тома.

— А, тих двох! Це інша справа. Спершу ми з Розмарі взагалі не зрозуміли, що сталося. Подумали, що ваш компаньйон справді викликав вас і що Бентон з властивою йому підозріливістю вирішив вас супроводжувати. Але потім справа занадто затяглася. «Щось мені підказує, що вони змовились, — кажу я до Розмарі. — Вони пішли по діаманти. П'єр знає тайник, а у Бентона, мабуть, є те, що цікавить П'єра, отже, вони вирішили обмінятися, а нас, як останніх дуреп, залишити сидіти й чекати їх тут». — «Звідки ви взяли, що П'єр знає про тайник?» — питає Розмарі. — «Мені досить сьогоднішніх спостережень, — кричу я. — Бо коли ви думаєте, що ми з П'єром цілий день займалися коханням, то я мушу вам заявити, що ви помиляєтесь». — «В такому разі неважко перевірити їх, — пропонує Розмарі, — тому що вони, мабуть, у будинку тієї Віолетти, в Лозанні». — «Треба спочатку знати, де той дім», — кричу я. — «Якщо ви не знаєте, то інші знають, — каже Розмарі. — Але де гарантія, що ви мене не обманете?» — «Хіба тепер час для обману? — кричу я. — Ми дві бідні жінки й мусимо не підсиджувати одна одну, а допомагати одна одній». — «На словах звучить гарно, — і собі кричить Розмарі. — Але де гарантія?» Нарешті мені вдалось переконати її, цю незговірливу жінку, що поки ми з нею тут шукаємо гарантій, ви там викрадете діаманти, отже, було вирішено піти на ризик і негайно їхати, але тільки-но ми спробували вийти, як змушені були констатувати, що опинились у полоні двох дегенератів — Тіма і Тома. Я, звичайно, як ви знаєте, не з боязких, а тим більше коли йдеться про таких пігмеїв, і вирішила показати їм, що в наш вік рівності жінки також щось можуть. Але, хоч я й скористалася для цієї мети стільцем, напад не вдався, бо ці двоє кретинів навчені різних там карате і дзю-до; словом, ми опинились у кріслах міцно зв'язані, вже не кажучи про додаткові синяки, які я б вам показала, якби не пристойність.

— Не думаю, щоб такі дрібниці могли вплинути на вас, — бурмочу я.

— Ні, звичайно. Ви знаєте, що я не така вразлива, як ваша Розмарі, бо не така худюща, як вона, але все ж факт залишався фактом: ми були прикуті і приречені на повну бездіяльність, поки ви там, у Лозанні…

— Ми там, у Лозанні, були ще більш прикуті, — нагадую я. — Так прикуті, що вже збиралися на той світ.

— Авжеж. І я вас врятувала. Причому не чула, щоб хтось за це сказав мені «мерсі»…

— Якщо я й не сказав, то тільки тому, що словами неможливо передати моїх почуттів, дорога…

— Так, так, я добре знаю, що ви любите пустослів'я… Але повернімося до головного. Якраз у момент найбільшого відчаю в хол увірвався мій Макс, просто через терасу, несподівано розбивши двері. Я знала, що Макс, якого ми так непристойно покинули в Женеві, рано чи пізно піде шукати мене, тому залишила для нього у квартирі записку, що я в Бентона. Не знаю, чи треба описувати вам побоїще, тим більше, що я сама, будучи зв'язана, могла спостерігати його лише частково; зате я мала щастя добре бачити фінал, коли ці два ліліпути з їхніми японськими прийомами були скручені як мокрі ганчірки й кинуті в куток, а потім відповідно прив'язані замість нас у кріслах, так що у них залишалося досить часу, аби переварити те, що сталось. Після того Брунер узявся випитувати у вашої Розмарі відомості про віллу і, можливо, зробив би її калікою на все життя, якби я не сказала йому: «Спокійніше, Макс, все ж таки це дама. Дай їй можливість самій назвати адресу. Кінець кінцем вона розумна жінка». Отже, Розмарі назвала адресу й наполягала, щоб їхати разом, тому я знову мусила взяти слово, — хоч ви дуже добре знаєте, мій хлопчику, що я не з балакучих, — взяти слово і пояснити вашій приятельці, що життя, на яке ми приречені, — не що інше, як змагання з бігу, кожен тут бігає на свій страх і ризик своїми власними ногами, а якщо вона хоче обов'язково бути присутньою на святі, то нехай сідає у свою червону шкаралупу і поганяє. Це був справді благородний жест з мого боку, за який мені також ніхто не сказав «мерсі» і який мені коштував дрібнички в дев'ять колосальних діамантів, але коли вже тобі судилося зробити дурницю, то мусиш розплачуватись за неї. У той момент зі мною був мій Макс, і я не сумнівалася, що Макс не дозволить нікому поглумитися з моїх інтересів; я не могла передбачити, що через деякий час якийсь мізерний пігмей на ім'я Тім чи Том розрядить обойму в груди Брунера, а саме так сталося, і я змушена була закінчувати операцію оцими двома голими руками…