Богомил Райнов - Пан Ніхто — Збірка

— І закрила стіну до кінця…

— Ні, П'єре! Майнула така думка, але ж ви знаєте, що я сентиментальна качечка, притому з нестримною фантазією; уявивши собі, що їх чекає, я не зважилася цього зробити.

— Природно… — озивається Борислав, який нарешті вирішив втрутитись у розмову, бо повністю угамував свій голод.

— Природно? — піднімає брови Розмарі й дивиться на нього своїми темними очима. — Природно, так. Але якби на моєму місці була Флора, можете не сумніватись, що справа розвивалася б трохи інакше і зовсім не так природно.

Вона замовкає на якусь мить, щоб допити каву і взяти сигарету з пачки, яку Борислав галантно підносить їй. Я клацаю запальничкою, і Розмарі продовжує:

— Звичайно, я не одразу випустила їх. Мусила насамперед уладнати справу з тією малою лицеміркою, котра лежала зв'язана на дивані. Я не застрелила її, на що ви теж скажете «природно», хоч якраз природно було б застрелити, щоб вона замовкла назавжди. Але ж, П'єре, я слабка жінка. Я, напевне, ніколи не добралася б до діамантів, якби ви мені не допомогли.

— Нема за що дякувати, — бурмочу я великодушно.

— Ви й не заслуговуєте, милий! — обриває мене Розмарі. — Тому що ці діаманти ви однаково щедро обіцяли всім: і мені, і Флорі, і Бентонові, і Віолетті, і всьому кварталові.

— Нічого не вдієш, — такий у мене характер. Люблю приносити людям радість. Просто вмираю. Але якщо йдеться про діаманти, а не про пусті балачки, то діаманти з самого початку були призначені вам. В ім'я нашої спільної слабості до імпресіоністів… І нашої старої дружби…

— Я не певна, що це так, хоч і хотілося б вірити, — жінка дозволяє собі висловити певний сумнів. — І, незважаючи на все, я вдячна вам, оскільки ви їх відкрили, а я отримала…

Вона замовкає: мабуть, якась не дуже приємна згадка засмутила її, бо вона неохоче пояснює:

— Отримала всі — мінус два.

— Чому «мінус два»?

— Таж через ту прокляту Віолетту! Якби на моєму місці була Флора, то напевно нічого б не дала, а я зі своєю слабохарактерністю подарувала їй два…

— Це був акт великодушності не тільки до неї, але й до бідних дітей, — дозволяю я собі пояснити їй.

— Чому до бідних дітей? — дивується Розмарі.

— Бо вона звірилась мені: якщо колись одержить діаманти, то побудує за них дитячий будинок на березі озера.

— Дитячий будинок? — презирливо дивиться на мене жінка. — Я не сподівалась такої наївності від вас. Гарна мрія цієї підлої й анемічної лесбіянки зветься Емма Фрай, давня приятелька з пансіону, знаєте ж ці пансіони для молодих дівиць, де займаються розведенням молодих лесбіянок. Причому Емма Фрай — зовсім не мрія, а цілком реальна і цілком розбещена лялечка з Лозанни. Я довідалась про це ще тієї жахливої ночі, коли довелося вистежувати Віолетту до Лозанни й чекати до ранку у своїй машині, поки ці дві паскуди забавлялися у будинку, а метрів за сто чекав той бідолаха Пенеф. Дитячий будинок? Дитячий будинок, дорогий мій, зветься Емма Фрай, це звичайнісінька розпусниця, наша цнотлива лесбіянка ще зі студентських років перебуває у шлюбних зв'язках з цією Еммою, а Емма сукає мотузки з неї; якби Віолетті справді вдалося дістати всі діаманти, вона обов'язково кинула б їх до ніг Емми, тільки не всі одразу, — вона не така дурна, — а порціями, щоб можна було все життя тримати біля себе цю вуличну лялечку з усіма її збоченнями.

Вона замовкає на мить, немовби переборюючи в собі приступ огиди. Потім каже:

— І все-таки, як бачите, довелося подарувати їй аж два діаманти, через які я ризикувала головою.

— Подарували з її власних, — уточнюю я. — І, звичайно, найдрібніші.

— А ви б хотіли, щоб я дала їй найкрупніші? І чому це «власних»? Вони ж крадеш, ті діаманти, я сказала це їй зовсім ясно, а вона кричить: «Знаю, що крадені, але не завадить мені передати вас поліції»; ну, і я зрештою мусила дати їй щось, аби мовчала. — І розв'язали її.

— Я не така дурна. Запхнула їх під матрац, щоб вона заспокоїлась, і пішла звільнити тих. Озброївшись пістолетом, звичайно. І добре, що ми з Флорою мали пістолети, тому що Бентон вже очухавсь і дивився звіром. Але ми пильно стежили за ним, особливо Флора, яка готова була в будь-яку мить розтрощити йому череп. Отже, ми пішли, я — з діамантами, а Флора — з цими двома чемоданами, які, здається мені, також чогось варті.

— І вона не спокусилася пустити у вас кулю?

— Навіщо їй ризикувати, щоб одержати мою? А втім, я думаю, що вона змирилася. Смерть Брунера все-таки вплинула на неї. Ми жінки, П'єре! Ми ж не такі звірі, як чоловіки.