Богомил Райнов - Пан Ніхто — Збірка

Я вискакую надвір з наміром покористуватися машиною німкені — звичайно, тимчасово. Але не встиг я зробити й кількох кроків, як чиясь могутня рука хапає мене ззаду за шию, а друга вчеплюється у мою правицю, очевидно, наміряючись зламати її.

— Ви вже йдете? — чую я хрипкуватий голос. Голос Брунера.

— Вгадали, — відповідаю спокійно. — Мені вже починає ставати нудно. І не ламайте мою руку, я вас прошу. Це зовсім зайве для нас обох.

— Особливо для вас… — ричить німець.

Він усе-таки ослабив кліщі, очевидно, обеззброєний моєю спокійною поведінкою.

— Я відпущу вас, Лоране. Ви знаєте, що я проти вас нічого не маю. Однак лише після перевірки. Підніміть руки і стійте тихо.

Я слухняно піднімаю руки і, поки він обмацує мене, пояснюю:

— Якщо ви шукаєте діаманти, запевняю, що не знайдете. В цей момент вони вже, очевидно, у руках вашої приятельки. Я виконав свою обіцянку, Брунере.

— Не розжалоблюйте мене, Лоране. І тримайте руки вище, — знову ричить німець, переходячи від поверхового обмацування до справжнього обшуку.

— Тільки, прошу вас, не забирайте касетки…

— Потрібні мені ваші касетки…

— Що ж до пістолета, то я готовий вам його відступити. Правда, це пістолет Бентона, але він і вам може знадобитися.

— Не виключено, — погоджується німець, забираючи пістолет.

У цю мить фізико-хімічні реакції в його лінивому мозку встигають переробити зміст тільки що почутого прізвища.

— Бентон? Де він?

— Внизу з Флорою, — пояснюю я. — Але можете не боятися: в даний момент роги вам не загрожують. Що ж до діамантів…

— Досить натякати! — кричить Брунер. — Говоріть, Лоране, діаманти справді там? Там чи ні?

— Ви що, глухі? Здається, я зрозуміло висловився: і діаманти там, і Флора там, і Бентон там!

Моє роздратування, очевидно, досить переконливе, як і вміст кишень, тому що німець залишає мене і вривається в будинок. Я, в свою чергу, звичайно, кидаюсь до «опеля», однак мене чекає невеличке розчарування: ключів нема. Славнозвісна німецька кмітливість…

Проте я поспішав до машини не зовсім даремно: це дає мені можливість сховатися біля неї якраз за дві-три секунди перед тим, як на газон влітає інша машина. На цей раз «сітроен». І, здається, добре знайомий.

Двоє пасажирів «сітроена» вискакують і мчать до входу. Наскільки я встигаю угледіти, перший — Кьоніг, а другий Тім чи Том, скоріше Том, бо він був шофером. Через рік-другий я, можливо, почав би вже розрізняти цих метисів.

Я поспішаю до «сітроена», сподіваючись, що метиси не такі акуратні, як німці, але на мене налітає зморена й задихана Розмарі, яка вискочила з-за дерев, немовби дороге видіння.

— О П'єре! Ви завжди появляєтесь якраз тоді, коли найбільше потрібні мені. Де зникли ті двоє?

— А що у вас спільного з тими двома?

— Вони весь час переслідували мене, але я нарешті втекла.

— Тепер, одначе, вони від вас утекли, — кажу я. — І випередили вас на частку секунди. Маю на увазі марафон за діамантами.

— Де діаманти? — запитує вона, гарячково хапаючи мене за руку.

— Внизу, у підвалі. Але не раджу вам лізти туди. Припускаю, що ось-ось можуть загриміти святкові залпи.

Ніби підтверджуючи моє припущення, у цей момент в підземеллі будинку лунає глухий постріл. За ним ще два — один за другим. А потім ще кілька.

Однак ця імпульсивна жінка, замість того, щоб позадкувати, і собі кидається до будинку.

Божевільні люди.

Більше тут нічого робити. Єдина моя турбота — вирішити, чому надати перевагу — «сітроену» чи червоному «фольксвагену» Розмарі, який стоїть недалеко, за чагарником.

Все-таки Розмарі — моя приятелька. Таке довге співжиття… Майже зовсім безхмарне і досить змістовне — з повчальними бесідами про імпресіоністів, про благородні камені, про людину-егоїста. До того ж «сітроен» більш потужний, а я здавна вихований у дусі відомої формули: «Бережіть свій час».

Я сідаю на могутнього коня сучасної французької техніки, пришпорюю його і під його лютий рев мчу в Берн.

У цей тихий і сонний Берн, де так приємно жити… А може, і вмерти. Як казав Брунер: «Умерти в Берні…» І все ж мій девіз — умирай лише в крайньому випадку.

— Чи не досить тобі гнатися наввипередки з вітром? — запитує Борислав, який то дрімає біля мене, то балакає про се, про те.

— Як же наввипередки з вітром? — кажу я. — Хіба не бачиш, що він дме навпроти?

— В усякому разі я особисто перекусив би щось. І випив би дві-три кави.

Видно, я таки справді захопився. Так само, як мила Розмарі, починаєш посилено думати — і натискаєш на газ. А ми вже годину їдемо по Австрії. І взагалі немає ніякої потреби гнатися наввипередки з вітром.