Теодор Константин - Балтазар прибуває в понеділок

— Богдане, мій хлопчику, тобі доведеться їхати до Плоєшти.

— Хочу до Сигишоари! Хочу біфштекса, приготовленого пані Гертою, — удавано горював Богдан уже не так завзято, ніж звичайно, бо зрозумів, що Дуку не жартує.

— Ти повинен їхати до Плоєшти.

Богдан зробив ще Одну відчайдушну спробу:

— Не може бути, Щоб історійка у Плоєшти не зацікавила полковника Томеску. Давай перепасуємо її йому. Адже ми потенціально уже в дорозі до Сигишоари. Якщо я не перепочину, то біс його забирай, можу вибухнути, мов цистерна з нітрогліцерином.

— Не турбуйся, поїдемо і До Сигишоари. Та перед цим ти повинен прогулятися до Плоєшти.

— І що мені там робити?

— Забігти до телефонної станції, і тому, що там працюють одні жінки, а саме ти відчуваєш себе у товаристві міні-спідничок, мов риба у воді, я сподіваюся, ти дізнаєшся про щось, пов’язане з розмовою, яка нас цікавить.

Богдан зрозумів, що опиратися марно. Між іншим, він відчував, як зацікавленість його начальника випадком у Плоєщтй починає раптом передаватися і йому…

— Дуку, у тебе виникає почуття, що ми наштовхнулися на якусь справу?

Дуку Стенув плечима.

— Важко сказати, мій хлопчику. Все ж манера говорити із, закордоном по чужому телефону мені здається Досить підозрілою. Викликаєш Монте-Карло, повідомляєш комусь абсолютно все, що треба повідомити, або ж простісінько одержуєш якісь вказівки, потім зникаєш. Винахідливо, просто і основне без ризику, чи не так?

— Спосіб, з яким ми знайомимося вперше. І тому, що я цікавіший, ніж жінка, то згораю від бажання відшукати людину, котру осяяла така ідея. Та мені не зрозуміло, чому вона вибрала саме Пауля Сіміонеску?

— Не здогадуєшся?

— Ні. Тобто… Почекай. Пауль Сіміонеску, мабуть, був кимось у Плоєшти до того, як пішов на пенсію.

— Так! І?

— Допускаю, що той, хто видавав себе за Сіміонеску, розраховував на те, що він значна особа в місті, і дівчата з телефонної станції не стануть із цікавості підслухувати розмову. Іншого, ліпшого пояснення я не знаходжу.

— І не треба. Хм!.. Монте-Карло, тільки згадуючи це місто, я вже чомусь тремчу.

— Справді, Дуку! Адже саме там ти потрапив до рук дядька Шункеріке.

— Коли я перебував у полоні на яхті «Небел-ІІ», то іноді вранці» коли сходило сонце, я дивився через ілюмінатор моєї каюти на білі будинки Монте-Карло і у відчаї ще тоді зненавидів це місто.

— Ти вбачаєш якийсь зв’язок…

— Не знаю. Та мені здається підозрілим, що той, хто удавав себе за Сіміонеску, дзвонив комусь саме в Монте- Карло.

— Ти думаєш, певно, про трест?

— Так. Чи трест «Небел» не зацікавився якимось вінаходом наших учених?

— Хоч тоді, коли вони виявляли такий інтерес, ми дали в пику твоєму дядькові Шункеріке.

— Можливо, він хоче узяти реванш.

— Якщо твоє припущення виявиться вірним, я урочисто тобі обіцяю, що згоден не їхати до Сигишоари.

Богдан поїхав до Плоєшти на кілька годин, а повернувся лише наступного дня.

— Ну, маєш щось у мішку, мій хлопчику? — запитав Дуку, коли той з’явився на дверях стомлений, неголений, неначе після нічного бенкету.

— Дещо маю, старий, але нічого такого, що могло б примусити тебе скинути капелюха.

— Розповідай!

— Я забіг у Плоєшти на телефонну станцію. Там, до речі, телефоністками гарні дівчата. Такі, ніби їх наймали на роботу по конкурсу, єдиним критерієм якого була краса…

— Добре!.. Добре!..

— Добре! Повертаюся до справи. Говорив із телефоністкою, яка вчора чергувала. Розумна дівчина! Про красу нема чого й казати…

— І про що ти дізнався?

— Уяви собі, як поталанило! Я дізнався, Дуку, про зміст розмови з Монте-Карло.

— Як же?

— Дуже просто! Той, що видавав себе за Сіміонеску, попросив телефоністку втрутитися і повторювати в один і в другий кінець, бо з якоїсь причини зіпсувалася лінія, і він погано чув. Щасливий випадок, який дав можливість телефоністці дізнатися про розмови.

— Тобто?

— Коротко кажучи; дядько із Монте-Карло на ймення Сол — яке смішне ім’я! — повідомляв племінникові у Бухаресті, що його двоюрідний брат, на ім’я Балтазар, неодмінно прибуде у понеділок і, отже, щоб він чекав на нього.

— Де чекав на нього?

— Він не уточнив. Та неважко припустити де. В аеропорту або На вокзалі, якщо не приїде, був а, власного машиною.

— Це все?

— Все! Ну, що ти думаєш, Дуку?

— Балтазар прибуває у понеділок! — прошепотів Дуку ніби тільки про себе і не чуючи Богданового запитання.

— Хочу тобі повідомити, що я також дещо розслідував про цього так званого Сіміонеску.