Теодор Константин - Балтазар прибуває в понеділок

— Зрештою, що трапилося з Детунату?

За два тижні до того, як відбулися всі ці події, про які розповідалося у першій частині книги, одного ранку майор Раду Менеїле з великим задоволенням, переглядав розклад руху поїздів, з таким задоволенням, яке він відчував щоразу, коли мав чи то вакації, чи то короткотермінову відпустку. (Відпочити після важкого напруження» коли вони закінчували якусь справу, стало для нього, як і для його друга й найближчого співробітника капітана Богдана Тудорашку, абсолютно необхідним). Він переглядав розклад, і хоча в чотириденну відпустку повинен був їхати машиною, але це приносило йому задоволення: перебігати очима по карті віддаль, яку йому належало подолати, зупинятися в уяві на кожній залізничній станції, уявити запах вугілля від паровоза, який йому найбільше подобався тому, що збуджував у нього тугу за далеччю, як колись у дитинстві її пробуджували гудки пароплавів, що зупинялися в порту його рідного міста.

Раду збирався їхати до Сигишоари. Це, було місто, яке завжди вражало його гарною, хоча й застарілою архітектонікою, середньовічною тишею, трохи суворою ввічливістю хазяїв, у яких він зупинявся, — подружжя, годинникар і капелюшниця, кожному з яких було понад шістдесят років.

«Якби то було під час вакацій, я прихопив би з собою Інгрід», — подумав він і з жалем зітхнув. Дуку так любив дочку, що одна думка про те, що він не бачитиме її чотири дні, уже непокоїла його.

Тої миті задзеленчав телефонний дзвінок,

— Це ти, Дуку?

— Так, я.

Дзвонила Тофана. Дуку відчув, що у нього зашарілось лице. Так бувало щоразу, коли вона йому дзвонила. Коли він випадково її зустрічав або коли вони йшли на виставу чи просто на прогулянку, він червонів на кілька хвилин, мов хлопчисько, а потім ставав таким, як і завжди.

— Що сталося, Тофано?

— Дуку, ти маєш час? Щоб прийняти одного мого друга із Плоєшти? Мова йтиме про те, що тебе цікавить.

— Звичайно, Тофано. Коли він зможе прийти? Він тепер у Бухаресті?

— Він у мене разом зі своєю дружиною. Якщо ти маєш час, він через десять хвилин буде у тебе.

— Хай приходить. Я на нього чекаю.

— Запам’ятай його прізвище: товариш Пауль Сіміонеску. До побачення, Дуку.

— Цими днями я тобі подзвоню, Тофано.

— При умові, що матимеш вільний час, Дуку,

У голосі Тофани прочувалися сум і покора, як і раніше. Вона добре відала, що «днями» означало насправді тижні, іноді навіть місяці. Але…

У дверях з’явився Богдан. Він був у цивільному і, як звичайно, май добрий настрій.

— Здоров, старий!

— Доброго здоров’я, хлопчику.

— Що нового?

— Нічого особливого. Дзвонила Тофана.

— Так? Давай візьмемо її з собою, Дуку, — наважився сказати він, та погляд його друга, так добре йому знайомий, перервав його захоплення. Аби що-небудь сказати, він спитав:

— І що вона хотіла?

— Вона просила прийняти когось із Плоєшти, її друга, який повідомить мені щось, що, за її словами, має мене зацікавити.

— Дуку, не розмовляй з ним. Відішли його до полковника Томеску. Прошу тебе!

— Чому?

— Коли я йшов сюди, чорна кішка перебігла мені дорогу.

— Кинь плести дурниці, хлопчику.

— Дуку, історія з кішкою, звичайно, дурниця, та передчуття не дурниця.

— Які ще передчуття?

— Я передчуваю, що якщо ти приймеш цього типа, ми вже не побачимо Сигишоару. Слово честі, Дуку, відішли його до полковника.

— Не хвилюйся, хлопчику. Якщо це те, про що ти гадаєш, я попрошу полковника Томеску зайнятися тою справою. Чорти б його взяли, тобі ж відомо, що досі не було такого, щоб ми впрягалися у нову справу, не відпочивши перед тим. Я тобі обіцяю, Богдане, мій хлопчику, що і цього разу не буде винятку.

Через кілька хвилин черговий офіцер привів до кабінету людину, на яку вони чекали.

Це був високий, вродливий Добродій, десь за п’ятдесят років, з великою сивою чуприною й мужнім обличчям, очі його дивилися дуже серйозно, голос у нього був теплий і мелодійний. Після звичайних привітань Сіміонескуг сів на диван навпроти того, на якому сидів Богдан.

Пауль Сіміонеску дістав із кишені конверта, поклав його на столі перед собою, щоб мати напохваті, потім запитливо поглянув на майора, чи можна йому починати.

— Слухаю вас, товаришу Сіміонеску, — підбадьорив його майор.

— Передучора, — почав відвідувач, — я одержав поштою конверта, який ось тут переді мною. У конверті виявилися два квитки до опери і лист такого змісту.