Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Виходимо з бару в готель. Дама, як завжди, супроводжує мене до дверей кімнати, щоб я, бува, не загубився в коридорі.

— Гадаю, хоч раз ми могли б порушити і інструкцію, і нашу самотність, — пропоную я, просто аби щось сказати.

— А ви нахабніший, ніж я гадала, — зітхає Мод. І додає: — Тільки порушуватимемо її в моєму номері. Не у вас.

— Хіба у вашому номері немає підслухувальної апаратури? — запитую я.

Знову зітхання:

— Альбере, ви переоцінюєте вагу своєї особи в цій ситуації. Гадаю, що в даний момент вам цілком вистачить мене як апаратури.

— Треба підскочити в Майнц, — через два дні каже мені Мод.

Нарешті хоч щось.

— Підскочити чи переїхати?

— Підскочити, Альбере. Збирати багаж зайве.

Ранок дощовий і туманний. У цьому гірському краю раннє літо нагадує ранню осінь. Ми квапливо залізаємо в «мерседес», а важкі дощові краплини вже глухо тарабанять по даху кузова.

Перетинаємо містечко вздовж, протискаючись заповненою автомобілями Майнцерштрассе. Рух тільки на шосе. Тротуари порожні. В цьому маленькому містечку відстані такі великі, що з центру на околиці всі дістаються тільки машинами.

— Туман… — констатує дама, коли ми виїжджаємо з міста.

— …І темрява, — додаю я. — Все, як у нашій з вами історії.

Щодо темряви я трохи перебільшив, але важкі вологі хмари облягли все небо, і здається, що вже вечоріє. З туманної сутіні блимають фари зустрічних автомобілів.

— Радійте темряві, Альбере, — радить мені дама. — Після темряви завжди настає світанок.

— Так, але не для всіх. Кажуть, люди найчастіше вмирають уночі.

Мод не відповідає, вона напружено дивиться вперед — там поворот, з-за якого вихоплюється машина з потужними фарами. Мод зменшує швидкість, автомобілі розминаються.

— Ми зупинимося в готелі? — питаю я.

— Звичайно.

— Але ж у мене немає паспорта.

— Вже є. В моїй сумочці.

— Мабуть, його місце не у вашій сумочці.

— Навпаки, саме там, — не ви, а я товчуся біля адміністраторів, — відповідає дама. І додає наче здивовано: — Ви й досі мені не довіряєте?

Звивистою дорогою видираємося кудись угору. Туман попереду стає прозорим і синюватим, як розведене молоко, а потім зовсім розсіюється. Ліс зникає, натомість з'являються темно-зелені луги, над якими здіймається легка пара. Дощ припинився.

— Вас чекає знайомство з однією жінкою, — повідомляє Мод. — Треба було сказати вам зранку, щоб ви взяли новий костюм, та я не зробила цього з ревнощів.

— Певно, нова секс-бомба.

— В даному випадку це не зовсім те. Але не виключаю, що вона вам сподобається.

— Тільки якщо вона схожа на вас.

— Цілковита протилежність. У всіх відношеннях.

— В такому разі, не сподобається. Ви навіть не помічаєте, як разом з паспортом ви привласнили й моє серце.

— Не люблю брехунів, — бурчить Мод. — Хоч таку брехню іноді приємно слухати. Особливо коли вона не дуже груба.

— У брехні часто буває доля правди.

— Будемо сподіватись.

Вродлива, хоч і не богиня, порядна, хоч і не свята, відверта, хоч і не порушує службових інструкцій, — ця жінка — справжня знахідка для такої, як я, людини, звиклої мати справу із співрозмовниками, які кажуть зовсім не те, що думають. Така не встромить тобі ніж у спину. Хіба що Сеймур накаже їй порішити тебе.

«Будемо сподіватись» — ці трохи скептичні слова, здається, стали для неї звичними.

Тієї ночі, коли я вперше прийшов до Мод у кімнату, вона сказала:

— Ця деталь залишиться між нами, гаразд?

— Я не припускав, що ви соромитеся Сеймура.

— Соромлюсь. Але не в тому розумінні, як ви думаєте. Я не звикла порушувати дисципліну.

— Він наказав вам триматися від мене на відстані?

— Казав, щоб я була насторожі.

— Ну, тепер вам уже не доведеться бути насторожі. Маленька таємниця завжди зближує людей.

— Я теж сподіваюсь, тільки не тішу себе особливими ілюзіями.

Той факт, що вона тримає мій паспорт у своїй сумочці, не дуже надихає.

Прибуваємо в Майнц перед обідом і влаштовуємося в «Хілтоні». Солідний, як і всі готелі Хілтона, комплекс будинків, розташований між шосе й річкою.

— Піднімемося в кімнати, Альбере, — пропонує дама. — Через півгодини я зайду за вами. Пообідаємо тут.

З самого початку ця історія проходить переважно в обідах і вечерях. Добре, якби й далі так.

У «Хілтоні» — три ресторани. Мод вибрала оцей, внизу, обладнаний в народному стилі, з затишними куточками. Та замість скористатися таким куточком дама тягне мене до широкого столу, де вже влаштувалася одна пара — дівчина з ясним обличчям в ореолі золотавого волосся і молодий смуглявий здоровань у чорному шкіряному піджаку.