Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Тепер всі молоді такі, — відповідає жінка, закладаючи руки за голову й даючи простір своєму бюсту.

— «Усі молоді»? Себе ви до них не відносите?

— Невже я така молода на вигляд?

— «Така» — ні. Але в усякому разі, до тридцяти.

Їй, напевно, вже за тридцять, але в тій позі, яку вона зараз обрала, вона зовсім непогано виглядає.

— Ви звикли тішити жінок у найбанальніший спосіб, — зітхає Мод. І додає: — Власне, ви маєте рацію: найбанальніший — найефективніший. Більшість жінок — дурепи, навіщо ж напружувати уяву!

— Коли так, то віднині я казатиму вам тільки неприємні речі.

— Кажіть, що хочете, Альбере, — погоджується дама. — А зараз почувайте себе як удома…

В мене виникає сумнів, чи справді той препарат ефективний? Проте згодом, закуривши сигарету, я помічаю, що Мод ледве переборює сонливість. Невдовзі її змагає спокійний сон.

Я викурюю ще одну сигарету, підводжусь і відчиняю вікно, щоб вийшов дим. Хай жінка добре поспить і прокинеться без головного болю й неприємних сумнівів. Без головного болю!

Блискавично вдягаюсь, кидаю двері незамкненими й за давньою звичкою залишаю готель через чорний хід. Поки подолаю двісті метрів дороги, треба переконатись, що за мною ніхто не скрадається слідом. Так, лише двісті-триста метрів, і я дістаюся до великого бетонного будинку, який, судячи з плакатів і прапорів, і є ярмарковим павільйоном мінералів. До павільйону веде перекинутий над шосе високий шляхопровід, під яким стоять таксі.

— Чим швидше, тим краще, — кажу водієві середнього віку.

— Полиште це на мене, — відповідає він і рушає із швидкістю тридцять кілометрів на годину.

Вже доїхавши до автотраси, цей симпатяга вдається до смертельного риску — збільшує швидкість до шістдесяти кілометрів, та відстань до Вісбадена не перевищує десяти кілометрів, тому ми все-таки встигаємо дістатися туди цього ж дня.

Вручаю шоферові банкнот, наказую зачекати й рушаю до будиночка на тихій вулиці. Автомобіль, як і раніше, стоїть біля садової хвіртки, але господаря не видно. Нічого дивного, якщо його немає вдома: він не призначав мені зустрічі.

Садова хвіртка відімкнена. Підходжу й дзвоню. Ніяких ознак життя. Тримаю палець на кнопці дзвоника довше, але не дуже зловживаю цим. Цього разу чую якийсь невиразний шурхіт. Ніби човгають капці. Ось знімають ланцюжок і повертають ключ.

«Хто там?» — запитує хазяйка, стоячи на порозі. Власне, запитує не вона, а її недоброзичливий погляд.

— Я з приводу машини, — пояснюю їй.

— Знову ця машина! — бурчить жінка. — А він лежить.

— Я знаю, що в такий час люди відпочивають, але…

— Не відпочиває. Він хворий, — кидає вона, готуючись зачинити двері.

— І все-таки скажіть йому, що я прийшов, дуже прошу. Ми домовлялися…

Двері грюкають у мене перед носом, я залишаюсь чекати. Така вже у мене професія. Збігає чимало хвилин, поки знову клацає ключ. Тепер, на щастя, з'являється сам господар, у халаті, з сумними очима. Великий кістлявий ніс здається ще більшим, а щоки — ще запалішими.

— Дуже вибачаюсь…

— Заходьте, — киває він.

Перетинаємо маленький напівтемний коридорчик, вдихаючи запахи кухні, і Шмітхаген відчиняє якісь двері. З глибини коридорчика чути сварливий жіночий голос:

— Якщо ти не продаси нарешті цю машину, я покличу Петера, щоб він забрав її…

— Заходьте, заходьте, — нервово підганяє мене господар.

Маленька кімната, обставлена м'якими меблями в білих чохлах, певно, править за вітальню. Не встигаю роздивитись довкола, бо поспішаю кинути крізь напівпрозорі занавіски на вікнах погляд на садок і фасади будинків з протилежного боку. Чоловік за моєю спиною важко дихає, щось пересуває, чимось шарудить. Схованка… Добре, що не пронюхали про неї.

— Ось, — чую я.

Обертаюсь і одержую довгожданий конверт.

Австрійський паспорт. Фотографія моєї персони. Банкноти. І — нарешті! — коротенька записка. Зміст записки легко розшифрувати тому, хто в курсі: кожне третє слово. Решта слів нічого не значать. На перший погляд, лист зовсім невинний. Читаю його. Потім клацаю запальничкою. Шмітхаген запобігливо подає попільничку.

— Того дня ви казали, що прийшли впередостаннє… Отже, сьогоднішній візит має бути останнім…

— Саме так. І не хвилюйтесь більше.

— Йдеться не про мене. Адже я пояснював вам… Такі обставини…

— Знаю, знаю. У мене так само. Інакше б я вам не набридав. Бажаю швидкого одужання.

Таксі чекає мене на тому ж місці.

— Якщо можна, швидше, — кажу водієві.