Шия в Карплюка сама собою заховалася в комір, і голова докірливо схилилася вбік.
— Пане Іване, я по такий!..
— Такий чи не такий — побачимо.
— Клянусь вам, може, хтось… — недвозначно глипнув на Рутковського.
— Максима не чіпайте! — одразу зрозумів його Мартинець. — Він ще не розпаскуджений.
— І сам пан Лодзен йому довіряє.
— Усе вам відомо. Але… — Мартинець побачив, що дівчата несуть тарелі з наїдками. — Але сьогодні в нас шинка й червона риба. Вам відомо, скільки коштує червона риба, пане Карплюк? Добре, я не псуватиму вам апетит, проте маєте знати, що сьомга йде тільки під горілку, бажано «столичну», і саме таку ми сьогодні й питимемо.
— Набридло віскі, — згодився Карплюк і потер руки.
— Але сьогодні, — вигукнув Мартинець, — я частуватиму вас ще чимось! Вгадайте чим?
— Вірменським коньяком? — вилізла шия з коміра в Карплюка.
— Ні, панове, маємо горілку з перцем!
— Для жінок! Тільки для жінок! — запропонувала Стефа.
— Хоча б по маленькій чарочці… — попросив Максим жалібно.
— Тільки по маленькій, — махнув рукою Мартинець поблажливо.
Карплюк випив два повні келихи горілки, трохи сп’янів, налив по вінця третій, підвівся й почав патетично:
— Пропоную тост… Вип’ємо за нас, за наші ідеї!
— І ви маєте свої ідеї? — не без єхидства запитав Мартинець. — Цікаво…
— Так, маю, — гойднув головою Карплюк, — і завжди пишаюся з цього.
— Здається, під час війни ви працювали на київській біржі праці?
— Так.
— І скільки хлопців та дівчат відправили до Німеччини?
Карплюк втягнув шию в комір.
— Кожен робив своє діло…
— Звичайно, один просто стріляв з автомата в Бабиному яру, другий відправляв ешелони з робітниками.
— А що лишалося робити?
— Не знаю.
— Може, ви запропонували б іти в червоний партизанський загін?
— До речі, партизанські загони воювали тоді фактично разом із союзниками…
— Хочете сказати…
— Так, хочу. Об’єктивно ви були проти американців.
— Багато американців вважають помилкою, що підтримали Радянський Союз під час війни. Погомоніть з паном Лодзеном…
— Я знаю його точку зору.
— А якщо знаєте, чого чіпляєтесь до мене? Он Панченко — оберштурмфюрер СС, і ніхто йому не дорікає.
— Е-е, панове, — остудила їх Луцька, — чого вже сперечатися? Німці тоді були величезною силою, і з цього гріх було не скористатися…
— Так само, як тепер американці, — ствердив Карплюк.
— А ми можемо тільки базікати.
— Підгавкувати! — вколов Мартинець.
— Хіба важлива термінологія? — Стефанія допила горілку. Дивилася холодно. — Давно час зрозуміти, що без американців не буде ні нас, ні радіо, ні дідька лисого. Єдиний наш шанс — американці…
— Хочете ховатися за американськими багнетами? — Злість нараз закипіла в Максимові.
Луцька здивовано подивилася на Рутковського: що це з ним?
Однак Максим уже опанував себе: ну, чого вискочив? Тут усі, крім Гізели, якій геть байдужі ці проблеми — було б вино й музика, — співають однієї, може, на різні голоси, та хор, зрештою, єдиний.
А його діло — мовчати, слухати й запам’ятовувати. Так, так, Максиме Рутковський, мовчи й слухай, пий українську горілку з перцем, закушуй баварською шинкою і запам’ятовуй, бо пам’ять тепер — єдина твоя зброя.
Навесні Рутковський нарешті купив автомобіль. Вибрав «фіат» червоного кольору, гарну потужну машину, спроможну розганятися до ста п’ятдесяти кілометрів на годину.
Цю подію відсвяткували після роботи у буфеті, й Максим на практиці впевнився, що «фіат» дає йому ще одну перевагу: тепер він міг спокійно утримуватися від спиртного, всі пили віскі та шнапс, а він — мінеральну воду, й ніхто не дивувався: зелений водій, і справді негоже з перших же днів сідати за кермо нетверезим.
Протягом зими Рутковський вивчав систему охорони та проходження документів на станції.
Робота починалася о пів на дев’яту, о десятій була п’ятнадцятихвилинна перерва на другий сніданок. Між дванадцятою й чотирнадцятою годинами до буфету привозили обід.
Закінчувалася робота о пів на шосту. Залишатися після роботи на станції могли чергові редактори, диктори, а також працівники, котрі мали на це спеціальний дозвіл начальства. Приблизно до половини восьмої вечора в кімнатах прибирали, о дев’ятій вахтер замикав їх. Кімнати замикалися тільки з коридора.
Виносити будь-які папери з приміщення станції суворо заборонялося. Правда, вахтери рідко коли контролювали портфелі й сумки співробітників РС, однак такі випадки траплялися, й винних у порушенні цього правила негайно звільняли з роботи.
Читать дальше