Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Прес-конференція мала б уже закінчитися, і запитання, як того вимагала добропристойність, були поставлені, правда, лише на деякі з них Засядько згодився відповісти, хоч готували його мало не місяць. Готували, не шкодуючи грошей. Мешкав він у двокімнатному люксі фешенебельного готелю «Арабелла-Хаус» на всьому готовому, й гонорар, як казали, мав вилитися в чотиризначну цифру.

Можливо, Засядько відчував, що не відробив одержані гроші чи просто вже не міг зупинитися, стояв і випльовував з себе слова, буквально випльовував, і Рутковському навіть зробилося шкода тих, хто сидів у першому ряду. Але ж, зрадів нараз, там розмістилося начальство, он блищить лисина Кочмара, — так їм і треба.

Містер Роберт Мак, заступник директора радіостанції, який вів прес-конференцію, зробив спробу припинити її. Однак Засядько не здавався: підвів руки, порослі рудим волоссям, наче закликав у свідки самого господа бога, — він нагадував тепер величезну потворну жабу, — й почав усе спочатку.

Мартинець пожвавлено заворушився на стільці.

— Єдиний вихід, — задоволено потер руки, — викликати карету з найближчої психіатрички. Цілком логічне завершення цього збіговиська, як ти вважаєш?

Рутковський справді вважав, що невеличкий скандал зовсім би не завадив. Але цікаво, як викрутиться з такого становища містер Мак?

Нарешті терпець містерові Маку урвався: справу зроблено, передачу підготовлено, гроші Засядькові заплачено, чого ж церемонитись?

Не звертаючи уваги на божевільні просторікування, наступник директора коротко оголосив, що прес-конференцію закінчено, й пішов не озираючись до свого кабінету. Слідом за ним підвелися всі.

Загрюкали сидіння відкидних крісел, голос Засядька зовсім потонув у гаморі юрби, що розходилася, а він усе що розмахував руками й намагався перекричати всіх, поки не лишився сам у порожньому залі. Ще й тоді стояв кілька хвилин, бурмочучи щось під ніс, потім знеможено опустився в крісло, поклав обличчя на схрещені руки й задрімав одразу, наче не виголошував щойно промову, не галасував, не бризкав слиною, заснув, і все.

Двоє з внутрішньої охорони ввічливо взяли його за лікті й повели до виходу.

— Фінал, гідний учасників, — констатував Мартинець. Обнявши Максима за стан, спитав: — Що збираєшся робити?

— Домовився із Стефою. Десь повечеряємо.

— Передзвони, нехай їде до мене. Спиртне є, купимо чогось попоїсти. Нащо тобі той ресторан?

Максимові й справді не хотілося їхати до ресторану: з радістю погодився на Іванову пропозицію.

На вулиці йшов мокрий сніг, Рутковський подивився у вікно, закутав шию шарфом і підняв комір пальта. У дверях уже одягнутий стовбичив Мартинець: нетерпеливився, він завжди кудись поспішав, мав натуру жваву і не міг спокійно посидіти на одному місці й кілька хвилин.

Рутковський замкнув шухляду письмового столу, взявся за капелюха і побачив, що з-за Іванового плеча визирає усміхнене обличчя Карплюка.

— Куди ви, панове? — запитав Карплюк так, наче вони мусили складати йому звіт за кожен свій крок.

— На кудикину гору, — не зовсім увічливо пояснив Мартинець. І додав категорично: — Не твоє собаче діло!

Карплюк не образився. Він взагалі ніколи ні на кого не ображався. Тільки несхвально похитав головою й зауважив:

— Я знаю, ти добра людина, Іване, і негарні слова кажеш просто так, не замислюючись.

Обличчя Мартинця раптом перекосилося од гніву, він погрозливо проказав:

— Чи можна запитати шановного пана, коли йому востаннє били пику?

— Тобі не розгнівити мене, — зовсім розплився в усмішці Карплюк, — і на доказ цього я піду з вами.

— Ти? З нами?

— Авжеж.

— Ми їдемо до мене, і я не запрошую тебе.

— Ти не зможеш кинути мене, самотнього й нещасного.

— Саме так ми й збираємось вчинити.

— І вам не шкода мене?

Мартинець постукав себе кулаком по лобі.

— Але ж, голово ти бараняча, чув, до нас приїдуть дівчата, для чого ти нам?

— Я не заважатиму, посиджу трохи й поїду.

Рутковський уже давно збагнув: їм не спекатися Карплюка. Взагалі він помічав, що останнім часом його рідко коли лишали без нагляду. В буфеті, як правило, підсідав хтось із працівників, частіше Сопеляк чи Карплюк, іноді до кімнати нечутно заходив Кочмар — полюбляв підкрадатися за спину й дивитися, що саме робить Рутковський.

Максим не виключав також фотографування потаємною камерою. Принаймні двічі чи тричі його викликав до себе Кочмар, розмовляв з Рутковський, потім під якимось приводом виходив, лишаючи Максима наодинці з секретними паперами, розкладеними на столі.