Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Одразу під’їхали Іван з Гізелою. Карплюк, побачивши дівчину, застиг з нахиленою набік головою, немов прислухався до чогось, очі його заблищали, здавалося, він зараз облизуватиметься. Гізела була не дуже вродливою, та якоюсь визивною, і одягом, і манерою триматися підкреслювала це, не йшла, а демонструвала себе, як гарна манекенниця.

Помітивши, як застиг Карплюк, витріщившись на неї, Гізела зупинилася, виставивши вперед довгу ногу. Війнула повіками.

— Гізело, не спокушай дідуся, — сказав Мартинець єхидно.

Карплюк зиркнув на нього з ненавистю.

— Ви, пане Іване, ніколи не відзначалися тактовністю, — зауважив він люто.

— Так, мої манери завжди були погані, — зареготав Мартинець, — однак я не шкодую.

— Даремно.

— Я познайомлю вас з іще кращою дівчиною.

— Кращої бути не може! — цілком серйозно заперечив Карплюк.

Гізела підвела на нього великі очі й одразу сором’язливо опустила їх.

— Діє безвідмовно, — пояснив Мартинець, — і навіть я колись проковтнув цю припаду. Гізело, я зараз відвезу тебе додому.

— Я не хочу додому.

— Тоді пристойно поводься.

— Я буду слухняною… — взяла Івана під руку, та все ж непомітно підморгнула Карплюкові.

Стефа чекала на них біля брами. Як завжди, їй пощастило: від’їхав якийсь автомобіль, і Луцька приткнула свого «фольксвагена» на його місце з протилежного боку вулиці.

Стефанія зиркнула на Гізелу ревниво-вивчаюче й підставила щоку для поцілунку — вони зустрічались у Максима на квартирі. Притиснулася до Рутковського, і він обійняв її за плечі.

Дівчина ні на що не претендувала, не коверзувала, і Максима це влаштовувало, зрештою, його стосунки з Луцькою були продовженням тієї ж великої гри, яку він вів у Мюнхені: тут панували свої звичаї, і він виглядав би білою вороною, коли б не мав дівчини.

Дівчата пішли на кухню готувати закуски, а Мартинець, поставивши платівку із записом якоїсь ритмічної музики, танцював сам посеред кімнати.

Іван умів танцювати, мав гарний слух і відчуття ритму, не просто переступав з ноги на ногу, як танцюють іноді сучасні молодики, а жив танцем, забував про все, крім танцю, і весь аж світився радістю.

Карплюк подивився трохи, як танцює Мартинець, і мовив осудливо:

— У вас, пане Іване, ноги як на шарнірах.

Мартинець лише махнув рукою.

— Настрій ви мені все одно не зіпсуєте, — тільки й відповів. — Та врахуйте, я живу на дванадцятому поверсі, й двері на балкон відчинені…

Карплюк мимовільно зиркнув на справді прочинені балконні двері, а Іван зловтішно насварився на нього пальцем.

— Я, коли напиваюсь, стаю буйним, — попередив. Карплюк інстинктивно відсунувся в глиб кімнати.

— Не будьте вар’ятом, пане Іване, нам на сьогодні вистачить одного…

— Ну, я вам скажу!.. — Мартинець упав у крісло. — Кумедія, та й годі. Давно такого не бачив.

— Хай йому біс! — Вуха в Карплюка заворушилися, як магнітофонні бобіни. — Типовий божевільний. Ви ж бачили, що сам містер Мак…

— Що Мак! Тут гра йде вище. Не здивуюсь, якщо Засядька прийме навіть американський президент.

— Ну? — застережливо підвів руку Рутковський. — Сподіваюсь, до цього не дійде.

Максимові хотілося якось попередити Мартинця, щоб не дуже розкривався перед Карплюком. Загалом Іван подобався йому якоюсь щирістю й безпосередністю. На РС ніхто не насмілювався бути хоча б трохи самим собою, а Мартинець не тримав язика за зубами, і казали, що його викликав і сварив сам Лодзен.

— Може, президент і погидує Засядьком. — Мартинець зупинився перед Карплюком, зазирнув йому у вічі. — Кому охота бути обпльованим? У прямому й переносному значенні?

— То ви вважаєте?.. — витягнув шию Карплюк.

— Бідні ми й нещасні, коли вже робимо з Засядька фігуру.

— Ну яка ж Засядько фігура! — ще раз заперечив Рутковський.

«Але ж, — подумав, — яке мені діло? Зрештою цей Мартинець теж покидьок: погнався за красивим життям, ну, пощастило йому… Правда, інший на його місці сидів би й не цвірінькав, а цей кокошиться, виходить, щось людське збереглося в ньому».

— Яка фігура? — розсердився нараз Мартинець. — Невже ти не бачиш? На цьому тижні кількома мовами передадуть інтерв’ю Засядька. Може, хтось і почує, повірить…

— Авжеж! — схвалив Карплюк. — Пан Іван має свою думку, і до неї треба прислухатися.

— І, саме виходячи з цих міркувань, ви перекажете її завтра Кочмареві? — втупився в нього Мартинець.

Отже, він не такий простий, Іван Мартинець, знає, з ким має справу, але мусить також знати, що проти Кочмара йому не поперти, на що ж розраховує? Мабуть, просто не може тримати язика за зубами. Є такий тип людей: нічого не пошкодує задля красного слівця.