Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

— Заходжу вчора ввечері до «Краба». Знаєш, ресторан навпроти мого будинку… Сидить — і сама, просто неймовірно. Я її на абордаж, покомизилася трохи, але ж тобі відомо, я порожніх номерів не тягну; то, може, ми тебе почекаємо?

Максимові тільки цього бракувало, аби Іван зафіксував, що залишився на роботі ще на одну зайву годину.

— Завтра… Завтра давай свою лялечку, поїдемо в Швабінг, я вже домовився зі Стефою.

Мартинець пішов, а Рутковський, розклавши на столі папери, удав, що працює. З нетерпінням чекав приходу прибиральниці: чим раніше вона закінчить роботу, тим більше він матиме часу для ознайомлення з картотекою.

Прибиральниця була ще молода й досить приваблива жінка; Максим подумав, що Мартинець ніколи не обійшов би її увагою. У неї було красиве ім’я — Розалінда; але про це Рутковський дізнався потім, тепер же стояв, постукував од нетерпіння ногою й чекав, поки прибиральниця закінчить свою справу.

Нарешті жінка пішла, тепер вона працювала в сусідній кімнаті, де стояв стіл Катрі Кубійович. З приймальні вели троє дверей: до Максимової та Кочмаревої кімнат і ще одна в коридор. З Максимової кімнати можна було пройти ще до одної праворуч, де стояли чотири столи. Звідси також вели двері в коридор, отже, не мали прямого виходу до коридора лише кімнати Рутковського та Кочмарева, і саме в них стояли сейфи з ключами та картотеками.

Поки Розалінда прибирала сусідню кімнату — приймальню, як полюбляв називати її Кочмар, хоч, крім Катрі Кубійович, тут сиділи ще двоє співробітників, — Максим підготував апаратуру. Не мав ще практики й не знав, як швидко робитиме копії.

Почекавши кілька хвилин і упевнившись, що Розалінда пішла зовсім, Рутковський відімкнув головний сейф. Згодом його доводилося відмикати не раз, це стало звичним і буденним, але того першого вечора замок клацнув, наче пістолетний постріл, а може, навіть і голосніше.

Максим інстинктивно відступив. Постояв з хвилину, прислухаючись. Тиша, тільки кров гупає в скронях.

Дістав з першого сейфа картки. Розклав і натиснув на кнопку мікрофотоапарата.

Подумав, що це за один, який дав інформацію РС? Можливо, випадково чи за недоумкуватістю виїхала людина за кордон, а тут до неї кореспондент: що можете сказати з такого-то приводу? Нас дуже б цікавила саме ваша думка…

І починає людина просторікувати, забувши все й не помічаючи, що потрапила до павучих тенет.

А може, якийсь божевільний? Чи навпаки — розумний ворог?

Клац, клац…

Нічого, розберуться і тим, хто випадково збочив, просто розтлумачать, в яку недостойну історію їх втягли.

Максим працював до пів на дев’яту. Ще п’ять хвилин пішло на те, щоб навести в кімнаті порядок. Замкнув головний сейф і о восьмій тридцять п’ять, за двадцять п’ять хвилин до того, як вахтер замикає двері, вийшов у коридор з почуттям людини, котра гідно виконала свій обов’язок.

Мартинцева «лялечка» була й справді непоганою. Дівчину звали Єва. З’явилася вона в такій міні-спідниці, що навіть у бувалого в бувальцях Івана витягнулося обличчя: стегна Єви обтягувала лише вузька смужка темної тканини, й Максим спочатку подумав, що дівчина прийшла в купальнику. Правда, Єві це не дуже шкодило — мала гарну фігуру, зрештою, кожен може показувати свій товар, як хоче. А в тому, що в даному разі «товар» першосортний, не могло бути ніяких сумнівів.

Заїхали по Стефу, і Максим дав їй кермо: дівчина добре знала місто й чудово водила машину. Крім того, новий автомобіль, як нова лялька, завжди приваблює.

Де і як припаркувала машину Стефа, для Рутковського лишилося загадкою; тут, у Швабінгу, завжди стовпотворіння, машина на машині, суцільні потоки людей, котрі прийшли шукати розваг, визивно одягнуті дівчата, які коштують не так уже й дорого, мало не впритул ресторанчики, бари, пивні, сумнівні заклади, де можна подивитися порнографічний фільм і стриптиз. Сутенери, швейцари й реклама, реклама, реклама… Неон усіх кольорів, фотографії, малюнки, манекени у вітринах…

Тільки-по вийшли з машини, до Рутковського підбіг молодик у приталеному костюмі.

— Маріхуану? — запитав. — Чи, може, чогось міцнішого?

Максим лише рукою махнув, і молодика ніби вітром здуло.

Неподалік бородатий, однак зовсім ще молодий художник розмальовував кольоровою крейдою асфальт, і перехопи зрідка кидали пфеніги до капелюха, що стояв на тротуарі.

Музикант тягнув щось жалібне на скрипці, повз нього, голосно регочучи, пройшла молодіжна компанія, мабуть студенти: веселі, патлаті, у джинсах і розстебнутих сорочках.