Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

— Хто?

— Побачиш.

— За інструкцією про всі такі зустрічі я мушу повідомляти керівництво станції.

Луцька подивилася на Мартинця: чи не підслуховує. Той жваво базікав а Євою. Стефанія нахилилася до Максимового вуха, мовила пошепки:

— Наша людина, розумієш, наша, і має якусь пропозицію.

— Добре, — погодився Максим, — ти, Стефо, розумниця, і я довіряю тобі.

Стефанія поплескала Максима по щоці.

— Завтра о восьмій в готелі «Регіна-Паласт». Я чекатиму на тебе в холі.

— Зустрічі з тобою — завжди свято.

Рутковський обійняв Стефу, притягнув до себе, зазирнув у сині очі й подумав, що вони справді бездонні, і хтозна, що ховається в їхній синяві?

А Стефа дивилася ніжно, зараз вона справді кохала його, її очі випромінювали тепло, обіцяли незвідане, якщо може бути щось незвідане в дівочих очах.

Синій «фольксваген» Луцької за п’ять хвилин до восьмої вже стояв біля готелю, а вона сама сиділа в холі, на ній був темно-сірий, мало не чорний костюм, волосся на голові підняте кучмою — таку зачіску Максим бачив у неї вперше, вона робила Стефу старшою і поважнішою.

Побачивши Максима ще здалеку, Стефанія не стала чекати, поки він підійде, сама поспішила назустріч, не підставила, як звикле, щоку для поцілунку, а подала руку, підкреслюючи офіційність чи, може, значущість їхньої зустрічі.

— Пан Зіновій уже чекає на нас, — повідомила й пішла до ліфта, двері якого, схилившись, відчинив перед ними швейцар у лівреї.

Від ліфта до номера, де жив пан Зіновій, вів широкий коридор, встелений килимовою доріжкою.

Максим спробував узяти Стефанію під руку, але дівчина відсторонилася рішуче, навіть різкувато — це трохи образило Рутковського, і він притишив ходу. Луцька зупинилася й повернулася до нього.

— Ти як дитина, — сказала докірливо, — а в нас поважна зустріч.

— Скажи хоч з ким, хто він, пан Зіновій?

— Назветься сам.

— Така таємниця?

— Без цього не можна.

Номер, у якому жив пан Зіновій, був великим і розкішно умебльованим. Ліворуч — двері до спальні, праворуч — до кабінету з величезним світлим письмовим столом. У вітальні килим на всю підлогу, м’які меблі, сервант з кришталем, а посеред усієї цієї помпезності стояв худий і довгий, зовсім лисий чоловік у темному, дещо старомодному й поношеному костюмі, білій сорочці й краватці-метелику.

Стефанія, як гарно вишколена секретарка, відступила вбік, пропускаючи Максима.

— Пан Максим Рутковський, — представила.

Високий ступив крок до Рутковського, подав руку й назвався:

— Зіновій Лакута. І мені дуже приємно познайомитися нарешті з братом усіма нами шанованого пана Сенишина, надто, що чув я про вас багато гарного.

«Стоп, — подумав Максим: — Зіновій Лакута… Стривай-но, хто ж такий Зіновій Лакута? Ага, згадав: один з помічників Стецька, і взагалі вони давні колеги, разом вступали до Львова з легіоном „Нахтігаль“. Лакута командував у „Нахтігалі“ взводом і керував кількома кривавими акціями, проведеними проти львівської інтелігенції у перші дні війни».

Колона машин повільно просувалася розбитим асфальтовим шосе, і Зіновій Лакута вже бачив на ясному тлі неба далекі обриси Львова.

Він сидів поруч водія тупорилого вантажного «мерседеса», стискав у руках автомат, і йому весь час хотілося поквапити шофера, адже попереду Львів — місто, яке він покинув мало не два роки тому і поверненням до якого снив.

І ось уже не сон, а реальність, зрима реальність у гуркоті моторів, грузовиків із солдатами, розбитому танками шосе, шпилі привокзального костьолу, що став чимраз ближчим…

Не було в цьому нічого урочистого і піднесеного, що забарвлювало його сни, робило їх рожевими та солодкими, але була напруга чекання, справжня тривога й радість від того, що ти нарешті входиш до переможеного міста господарем і все мусить коритися тобі.

Почалися околиці міста, потім довга вулиця Городецька.

Лакута опустив скло вікна — дихав львівським повітрям, шини грузовика торкалися міської бруківки, обабіч уже тягнулися почорнілі від часу знайомі будинки, однак не було тої радості й піднесення духу, які уявлялися йому, тривога огорнула серце, тривога й навіть ляк…

Спочатку він не зрозумів чому, але, як не дивно, збагнути цей стан допоміг мовчазний шофер, котрий процідив крізь зуби:

— Наче вимерло все…

Справді, на довгій Городецькій і бічних вулицях вони не помітили жодного чоловіка, ніби місто вимерло, а він уявляв мало не урочисту зустріч — з музикою, квітами, промовами на їхню честь.