Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Чотовий зареготав, на душі стало гарно й справді весело, дивився, як солдати підштовхують професорів до брами, й реготав. Прикладами змусили опуститися на коліна і язиками вилизувати керамічну підлогу.

А над ними з автоматом стояв Зіновій Лакута й проказував крізь сміх:

— Оце вам не плескати язиками з кафедри! Ось для чого вам язики, панове професори, і нарешті у вашому домі стане чисто. А сміття, прошу я вас, підбирайте губами, не соромтеся, шановне панство, беріть губами й випльовуйте в урну!

Валявський зупинився, озирнувся й зустрівся поглядом з Лакутою. Той підвівся й склав руки на грудях.

— Мені соромно, — мовив він якось аж урочисто, — і соромно не тому, що я і мої колеги скорилися грубій силі, соромно, що такі покидьки ходили по університету і я чогось навчав їх. Нічого не навчив, і мені соромно за самого себе, а тепер ви можете стріляти, бо я більше не принижуватимусь!

Професор стояв і дивився, як Лакута підводить автомат, певно, смерть для нього була б зараз полегшенням, і чотовий збагнув це.

Відступив розгублено. Нараз гнів залив йому груди, він повів автоматом і уявив, як кулі розриватимуть сукно домашньої куртки Валявського, однак останньої миті втримався.

Дістав з кабіни пляшку шнапсу й випив за одним духом половину, шнапс обпік йому шлунок, Лакута почекав трохи й ковтнув ще, та алкоголь не брав його — не відчув ніякої полегкості.

Думав: хоча б раз побачити страх на обличчі Валявського, страх і смертельний жах, невже професор не боїться смерті? А може, до кінця не усвідомлює, як вона близько, і сприймає його, Лакуту, як хлопчика, котрий тільки лякає?

Знову лють підступила до серця, і Лакута кількома ковтками спорожнив пляшку.

До бурси їх, вирішив, там, у підвалах, побачивши, як розстрілюють людей, їхній жах і жадобу життя, може, Валявський порозумнішає й хоч раз попроситься.

Хоч раз…

У підвалі Лакуту радісно зустріли товариші, ротні й чотові.

— Скількох привіз? — запитав Шухевич.

— Сімох…

Лакута розповів, як прибирали в нього браму професори. Хлопці реготали, слухаючи його оповідь, і Лакута відчув, що гарний настрій знову повертається до нього.

— Давай сюди своїх професорів, — наказав нарешті Шухевич, — розберемося. На Вулецькій горі хлопці прорубали виложбини, потім туди їх!..

— Навіщо? — не збагнув Лакута.

— Невже не розумієш? Щоб постріли не відлунювали.

— Не все одно?

— Ну, знаєш, для населення…

— То можна тут, у підвалі.

— А ти відаєш, скільки їх?

— Так, — погодився Лакута, — там зручніше. Привели його персональних, як він висловився, професорів, і Лакута почав допит.

— Прізвище? — запитав у Крепса.

Професор не відповів, знав, що все одно не минути смерті, стояв мовчки, і тільки на обличчі з’явилися жовті плями.

— Лічу до трьох… — Лакута бачив цікаві очі товаришів, йому кортіло показати себе.

— Один… два… — ляснув постріл, і Крепс заточився. Упав не зразу, дивився на Лакуту, жив ще секунду чи дві, потім ноги в нього підігнулися, видихнув повітря й опустився на підлогу акуратно, наче присів.

— Ще один! — схвалив Шухевич.

— І так буде з кожним! — ствердив Лакута.

«Через якийсь час з будинку бурси вивели групу професорів, чоловік 10–15, під конвоєм. Четверо з них несли скривавлений труп молодої людини. Як я дізнався пізніше від служниць професорів Островського й Грека, це був труп молодого Руффа, сина відомого хірурга доктора Руффа, який жив разом з дружиною і сином на квартирі Островського. Сім’ю Руффів забрали разом із ксьондзом Коморницьким та іншими гостями з квартири Островських. Молодий Руфф був убитий під час допиту, коли з ним стався епілептичний припадок.

Я пізнав трьох з чотирьох професорів, які несли труп молодого Руффа. Це були професори: Вітольд Новицький — завідуючий кафедрою паталогічної анатомії медінституту, професор Володимир Круковський з політехнічного інституту, відомий спеціаліст по нафті професор Роман Пілят та ще, здається, математик професор Стожек. Цю групу вивели через подвір’я за той будинок, в якому ми спочатку перебували. Вивели їх, як мені здалося, в напрямку так званої Кадетської гори.

Минуло ще 20–30 хвилин. Раптом звідти, куди повели професорів, я почув залп з кількох гвинтівок. Не пам’ятаю, було два або три залпи чи тільки один».

— Ну а тепер твоя черга! — поманив до себе Валявського Лакута. Він уперше назвав професора на «ти». Потихеньку озирнувся, щоб побачити, як зреагувало товариство, побачив тільки щиру зацікавленість і підбадьорливі посмішки.