Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

На зеленій світлій галявині, одразу за придорожніми деревами, розвідники викопали в піску неглибоку могилу й поховали Івана Цимбалюка — свого бойового побратима. Мовчки постояли над свіжим горбиком і рушили далі на схід.

Вдосвіта вони вийшли до річки й довго блукали в очеретах, шукаючи зручне місце для переправи. Покидали все, крім зброї і документів. Спочатку річку перепливли Дубинський і Сугубчик, потім Котлубай допоміг переправитись Дорошеві.

Вибравшись з очеретів і перетнувши верболози, помітили попереду якийсь рух і почули голоси. Розмовляли російською, й Сугубчик, зрадівши, підвівся на весь зріст, загорлав:

— Свої!..

Котлубай смикнув його за ногу, хлопець упав обличчям у пісок.

— Кулі захотів?.. — сердито просичав старшина.

Їх оточили, забрали зброю і з піднятими руками доставили до найближчого штабу. Але вже через годину по них приїхав на «вілісі» сам командир полку, й Сугубчикові хоч трохи полегшало, коли він побачив щире здивування на обличчі свого ровесника — конвоїра, котрий, ведучи їх сюди, відпускав єхидні репліки на його адресу. Та відразу забув про нього — «віліс», розкидаючи пісок з-під коліс, вискочив на ту саму дорогу, по якій вони пробивались до переправи. Тільки тепер довкола були свої.

«Віліс» підстрибував на вибоях, а вони сміялись, курили, розмовляли голосно — четверо живих, яким пощастило.

Тепер цю дорогу заасфальтували, й колеса машини м’яко шурхотіли по ній. В селі, де колись вони ночували у поліцая, Дорош зайшов на пошту й написав три листи: лейтенант Дорош нагадував старшині Котлубаю, єфрейторові Дубинському й рядовому Волкову, що наближається день, коли вони мають навідати сержанта Івана Цимбалюка, який тридцять років тому попросив їх про це. Відіслав листи і, розпитавши дорогу, поїхав до села, неподалік якого вони поховали Івана.

Усі знали, що зранку Вячеслава Георгійовича турбувати не можна — з сьомої до дев’ятої він працював. Щоранку з сьомої до дев’ятої, так само в неділю й святкові дні.

Академік працював і протягом цілого дня — в лабораторіях, директорському кабінеті, на нарадах, полігонах і стартмайданчиках, навіть на урядових прийомах. Але дві ранкові години були найпродуктивніші й найцікавіші. Вячеслав Георгійович готувався до них, як закоханий до побачення, щоразу ці дві години давали йому щось нове, хоча, звичайно, наївно було б твердити, що кожного дня академік Волков розв’язував якусь нову проблему. Інколи він просиджував у кріслі дві години, не написавши жодної формули чи цифри, але мозок його працював з величезним напруженням — саме цей процес мислення давав Вячеславові Георгійовичу величезну насолоду, все інше було вторинне.

Ще понад два десятки років тому прізвище Волкова почало траплятися дедалі частіше й частіше у вітчизняних та закордонних газетах і журналах, не кажучи вже про наукові видання: там Вячеслав Георгійович фігурував серед перших двох десятків наукових світил, і це не було перебільшенням.

І ось сьогодні Волков сидів у плетеній гойдалці на терасі підмосковної дачі, дивився на квіти, які горіли на сонці червоним вогнем, і невдоволено супився. Дві години, відведені для роботи, вже минули, однак академік не полишав тераси, мружився й ледь-ледь погойдувався.

На терасі пахло живицею і олійною фарбою: Волков не визнавав новітніх пластиків і, ремонтуючи дачу, наказав перестелити терасу сосновими дошками й пофарбувати підлогу олійною фарбою, як колись робив його батько.

Час мало змінив Волкова: невисокий, стрункий — ті самі кілограми, що й тридцять років тому, — тільки дві глибокі зморшки, котрі мовби підпирали знизу щоки, свідчили про невмолимі роки.

Сонце почало припікати, й академік перейшов у затінок дерев, що росли напроти клумби. Сів на лавку і дивився, як висихає роса на пелюстках квітів. Краплина води ще міниться веселкою у сонячних променях, щедро розкидає діамантові відблиски, та от сяйнула востаннє, щоб відродитися завтра вранці. Що ж, він терплячий і почекає добу…

Волков подумав про швидкоплинність життя. Згадав свого сина й вирішив більше не вмовляти його. Ще вранці хотів негайно зустрітися з Ігорем і викласти йому свою точку зору, переконати, що той чинить дурниці… А Ігореві вже за двадцять, і тільки він, батько, вважає його ще дитиною. Ігор уже старший за того дев’ятнадцятирічного солдата, на долю якого випало стільки випробувань, а той солдат був уже зовсім сформованою самостійною людиною. Еталоном життєвого досвіду й розуму став для нього Котлубай, але ж Ігор тепер — мало не ровесник тодішнього Котлубая…