Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

— Одведи його в ліс і… Не барись, доганяй нас.

Дорош підхопив свою сумку й подався за розвідниками. Сугубчик показав солдатові автоматом на кущі. Той зрозумів усе, опустив голову, пішов, але раптом зупинився і сказав:

— Я знаю, що ви радянські солдати. Я зрозумів це одразу, й зараз ви вб’єте мене. Але ж повірте, я не хочу вам зла, я простий робітник…

— Ви гітлерівський солдат і наш ворог! — сердито крикнув Сугубчик. — Всі кажуть, коли їм кінець, що вони робітники, а ми не кликали вас сюди! Ну, швидше…

Солдат знизав плечима. Видно, хотів щось заперечити, та лише махнув рукою.

— Ваша правда… — сказав він і важко ступив уперед.

Солдат ішов зсутулившись, а Сугубчик думав: зараз йому доведеться прикінчити цього гітлерівця.

Й несподівано Сугубчик усвідомив, що не зможе цього зробити, — отак спокійно вбити беззбройну літню людину.

Сугубчик зупинився хотів покликати Дороша, але поблизу нікого вже не було, товариші пішли вперед…

Як же йому вчинити? В бою, не задумуючись, і колов би, й стріляв — там усе ясно, все зрозуміло, в розпалі бою людина з голими руками кидається на озброєного ворога й перемагає його, а тут ворог неозброєний, а ти — навпаки…

Він запитав:

— А звідки ви?

Німець зупинився, згорблений, з безвільно опущеними руками, потім обернувся повільно і підвів на Сугубчика порожні й уже мертві очі.

— Навіщо вам?

Справді, навіщо? Сугубчик не міг відповісти на це запитання. Сказав рішуче:

— Ідіть!

— Стріляйте тут! — Німець заплющив очі.

— Слухайте, ви! — нараз запально заговорив Сугубчик. — Я відпущу вас, коли дасте слово честі, що нікому не скажете про нашу зустріч.

Солдат розплющив очі. Спочатку він дивився приголомшено, потім якась тінь майнула на його обличчі.

— Звичайно, — озвався він, — я даю вам слово честі.

— То йдіть…

Німець переступив з ноги на ногу.

— Я хотів сказати… Тільки зараз згадав… Знаєте, перелякався, і зовсім з голови вилетіло. Оті есесівці, що мене зустріли… з їхньої розмови я зрозумів, що вас виказав місцевий поліцай…

У Сугубчика витягнулось обличчя: треба швидше попередити Дороша.

— Спасибі!

Він повернувся й побіг, не чекаючи, поки німець піде.

Солдат щось гукнув йому вслід, але Сугубчик уже не чув — обігнув курінь і зник у кущах.

Розвідники помітили, точніше почули його здалеку: зупинились, очікуючи.

Задихаючись, Сугубчик сказав про щойно почуте від німця.

— Ти відпустив його!.. — раптом вигукнув Дубинський. — Ви тільки гляньте, цей паршивий фріц набрехав йому казна-що, а він вуха розвісив і відпустив його! Ти не виконав наказ і підеш під трибунал, Сугубчик!

Усі мовчали. Сугубчик стояв, опустивши голову.

— Чого ж ви мовчите? — крикнув Дубинський. — Він, — тицьнув пальцем мало не в обличчя Сугубчикові, — він відпустив ворога й не виконав наказу!

Дорош повернувся до Пашки.

— А хто тобі сказав, що Волков не виконав наказу?

— Але ж він не заперечує!..

— Я не наказував убивати солдата! — сказав Дорош твердо. Він пильно глянув у вічі Сугубчикові. — Я наказав відвести того обозника за кущі, щоб він не побачив, куди ми пішли.

— Ти?.. Ти наказав таке?.. — не повірив Пашка.

— Єфрейторе Дубинський! — суворо обірвав лейтенант. — Ви багато собі дозволяєте!

Пашка опустив голову, пробуркотів щось, але Дорош уже не слухав його.

Втрутився Цимбалюк:

— Не збрехав… Звідки йому знати про поліцая? Гарний, виявляється, фріц, а ти б його, — штовхнув ліктем Дубинського в бік, — обов’язково кокнув.

— Отже, так… — сказав Дорош. — Будемо обходити всі населені пункти… І уникати безпосередніх контактів з німцями.

— От гад! — вирвалося в Дубинського.

— Ти про кого? — здивовано глянув на нього Котлубай.

— Поліцайська морда… Я б його зараз! — Дубинський поправив на грудях автомат.

Вигук Дубинського якось згладив неприємне враження від його агресивності. Цимбалюк усміхнувся й мовив розважливо:

— А ти думав, що поліцай цілуватиметься з тобою? Ми пішли, а він доповів куди треба: зупинялися п’ятеро, на двох сухої нитки не знайдеш… І це через кілька годин після вибуху на переправі… Тепер жандарми й есесівці знають навіть наші прикмети…

— Годі! — Дорош переклав парабелум у зовнішню кишеню плаща. — Вперед, хлопці, і не ловити гав!

Коли вони рушили, Котлубай наздогнав лейтенанта, прошепотів схвально:

— Молодець, Миколо! Правильно вирішив.

Дорош скосив на нього хитрі очі. Удав, ніби не зрозумів.