Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Він дістав ніж і розрізав лейтенантові рукав.

— Ого! — вигукнув. — Осколок чималенький, та, здається, кістку не зачепив. — Старшина розірвав пакет і перебинтував лейтенантові руку. Бинт швидко став червоний від крові, проте лейтенант не звертав уваги на свою рану, його непокоїв стан Цимбалюка.

Дубинський закінчив перев’язувати сержанта, дістав сигарету й закурив. Потім витер Цимбалюку хусточкою обличчя.

— Потерпи, Ваню, зараз полегшає, — сказав і обернувся до Дороша. — Останній фріц… Він не давав мені ворухнутися, й Іван викликав вогонь на себе.

Дорош скинув плащ, розстелив поруч з Іваном. Розвідники поклали Цимбалюка на плащ, підняли й рушили по схилу вгору.

Тепер попереду йшли Котлубай і Дубинський. Хлопці мало не бігли, щоб якомога швидше дістатися лісу, бо в селі, певно, почули постріли й зчинили тривогу.

Дорош втупився в мокру спину Котлубая, дивився, як ворушаться в такт крокам лопатки старшини, і це чомусь допомагало йому терпіти біль у руці, який усе дужчав і туманив голову. Але скоро Дорош зрозумів, що біль у лівій руці нічого не вартий порівняно з утомою правиці: лейтенант щосили стискав ріжок плаща, боячись випустити його.

Видно, Котлубай, озирнувшись, прочитав щось на лейтенантовому обличчі, бо скомандував привал. Але відпочити не довелося: віддалік почувся гуркіт мотоциклетних моторів.

До дороги лишилось небагато, вона проходила мало не по узліссю, розвідники наддали ходи й встигли проскочити путівець перед гітлерівцями. Тільки вони заглибилися в ліс, як з-за повороту вискочив перший мотоцикл з коляскою. Розвідники залягли в кущах і приготувалися до бою, хоч не сумнівалися, що німці проскочать мимо.

Несподівано перший мотоцикл зупинився, а за ним — ще чотири: на кожному по двоє озброєних автоматами есесівців.

Солдат з передньої машини, обернувшись до інших, сказав щось — розчути слова за гуркотом моторів не було змоги. Либонь, його товариші теж нічого не чули, бо есесівець виліз з коляски й вказав пальцем на путівець.

Мотоцикл зупинився саме там, де розвідники переходили дорогу, й вони зрозуміли, що есесівець помітив їхні сліди. Проте інші солдати не поділяли ентузіазму свого товариша. Один німець навіть махнув рукою, щоб їхали далі, проте есесівець з першого мотоцикла затявся. Низько схилившись над землею, немов щось винюхуючи, він почав заглиблюватися в ліс, ішов назустріч вірній смерті, бо Дубинський уже підняв автомат… Есесівцеві судилося ще пожити: певно, злякався лісу, бо постояв трохи, роздивляючись, і повернув назад. Сівши в коляску, все ж випустив довгу чергу по підліску, мотоцикл одразу рушив, за ним інші.

Коли есесівці зникли за поворотом, Дубинський заправив під пілотку біляві кучері, його веснянкувате обличчя розпливлося в усмішці.

— Цей есес — страшний нахаба! — Підважив автомат на долоні. — Ще два кроки, і я б не витримав…

— Дивно, як він не почув Іванового стогону?.. — підвівся з трави Дорош.

Котлубай позіхнув і пояснив:

— У такому гуркоті сам себе не почуєш. Начадили своїми керосинками… Та вже недовго їм їздити…

Сугубчик обтрусив з плаща воду.

— До річки десять кілометрів, там бліцдрап, а тут — наче вік збираються сидіти.

Раптом у ясних хлоп’ячих очах Котлубай побачив радість. Глянув туди ж, куди дивився Сугубчик, і зустрівся поглядом з Цимбалюком. Поквапом опустився коло сержанта на землю.

— Ну, Ваню, — тихо сказав він, — ось ти й ожив. Завтра до своїх дістанемось, відправимо тебе в госпіталь, підлікуєшся…

Цимбалюк дивився повз нього — чув він чи не чув товаришеві слова, важко було збагнути, — дивився непорушним поглядом у сіре дощове небо. Потім усміхнувся й відповів недбало, наче йшлося про якісь дрібниці:

— Помру я зараз, хлопці, і не треба мені зуби замовляти… Відчуваю, що помру, не хочеться помирати, та що вдієш… Той фріц виявився спритнішим… Ти, Володю, знаєш, кому написати… й що… — Він зітхнув тихо, заплющив очі, і по його обличчю почала розливатись блідість.

Котлубай схопив Цимбалюка за руки.

— Перестань, Іване, відхідну співати…

— Мені вже не сміятись, Володю. — Цимбалюк розплющив очі й дивився серйозно. — Я ось що хотів сказати вам: була в мене така думка: повернутись до цих місць років через тридцять… — Йому стало важко говорити, і Котлубай зрозумів, що Цимбалюк справді вмирає. Старшина погладив Іванові руку, й ця невластива чоловікові ніжність мовби додала Цимбалюкові сили. Він знову заговорив: — Глянути б, що станеться тут, ну, як час міняє землю… То ви приїжджайте до мене через тридцять років… У гості… — все ж не витримав, щоб не пожартувати. Сержант знову заплющив очі, й щоки його ще більше зблідли. Котлубай відчув, як холоне Іванова рука. Він зняв і кинув на землю німецьку пілотку…