Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

— І де ж твоя Галя? — запитав Дубинський і озирнувся, наче дівчина мала бути тут, під рукою, бо тут усе було в нього під рукою, і він уже звик до цього, хоч іноді й скаржився на зайву запопадливість деяких підлеглих.

Дівчина справді стояла неподалік, кроків за п’ятнадцять, якась самітна. У темному пальті з норковим коміром і такому ж капелюшку, невисока, тендітна, в чорних чобітках, і жовта невеличка валіза притулилася до її ніг. Від її постаті чомусь віяло не святковістю, яку б мала випромінювати наречена, а розгубленістю — певно, вона соромилася і людей, які дивилися на неї, і взагалі всього на світі, і Дубинський, звиклий, щоб підходили лише до нього й зверталися отак, як звернувся пілот, прохально й шанобливо, круто повернувся і, обірвавши на півслові розмову з пілотом, пішов до дівчини, ступаючи просто по калюжах начищеними до блиску хромовими чобітьми.

Дівчина стояла й дивилася на цього високого, кремезного і вже сивуватого чоловіка, дивилася трохи злякано великими, чорними, трохи підмальованими очима.

А за Дубинським, відставши од нього на крок і визираючи з-за його плеча якось збоку, бо був менший на зріст, чимчикував її наречений і всміхався їй здалеку, бо вже збагнув: справу влаштовано — не буде начальник управління іти отак-от по калюжах, щоб тільки глянути зблизька на дівчину в норковому капелюшку.

Дубинський зупинився перед Галею за крок, подивився уважно просто в очі й мовив:

— Щиро вітаю!

Дівчина не опустила очей, вона, виявляється, була не такою сором’язливою, як видалося Дубинському здалеку, дивилася відкрито, і в її очах Павло Олександрович прочитав цікавість, вдячність і якесь незрозуміле йому запитання.

— Мені буде приємно летіти з вами, — сказав Дубинський і обернувся до пілота: — Заздрю вашому вибору. — Він мовив ці слова просто, бо звик казати людям правду, все, що думав, а дівчина справді сподобалась йому: обличчя трохи видовжене, туби пухкі, а підборіддя якесь заокруглено й м’яко.

Дубинському на мить зробилося сумно. Була і в нього дружина, і, нема чого бога гнівити, було все: і очі не гірші, і любов така, що й досі пече. Тільки де ти, Женю? І чому так несправедливо влаштований світ, що в якихось сорок років… Так, в якихось сорок років, коли ще жити й жити… Тільки очі залишилися в пам’яті, сірі й великі, завжди живі…

— Прошу… — раптом сухо сказав Дубинський, наче й не вітав щойно дівчину й не всміхався їй. — Прошу… — повернувся він різко й пішов до літака — високий, кремезний і начальницький.

Літак піднявся в повітря, Дубинський відкинувся на зручну спинку сидіння й примружився. Він не дивився на дівчину, яка сиділа поруч, бачив тільки, як Олег озирався на неї й усміхався щасливо, чомусь ці усмішки трохи дратували його, і він заплющив очі, намагаючись задрімати. Однак не спалося, щось тривожило його, щось було незвичне зараз у літаку, Дубинський не знав, що саме, й зрозумів тільки трохи згодом… Пахло парфумами, в їхньому літаку ніколи так не пахло, гіркувато-солодким ароматом якихось квітів…

І все ж Дубинський задрімав трохи, але відразу прокинувся: літак кинуло в повітряну яму так, що навіть звичний до всього Павло Олександрович стривожився.

— Що там у тебе, Василю? — спитав він і визирнув у вікно. Земля була десь далеко, вони летіли в хмарах.

Пілот не відповів, і тепер Павло Олександрович уже точно знав: щось трапилось.

Раптом Дубинський зрозумів, чому Василь промовчав. Жінка! У літаку жінка, а Василь не може збрехати, ось і мовчить.

Павло Олександрович торкнувся рукою плеча пілота, але той різко скинув її й наказав:

— Паси! Всім пристебнутися пасами!

— Що? — перепитав Дубинський.

— Ви що, не зрозуміли? — гримнув пілот, і стало ясно — їхні справи кепські.

Дубинський потягнувся до паса, побачивши, як шукає його сусідка, допоміг їй, клацнув і своїм замком — лише тоді визирнув у вікно. Земля тепер була зовсім близько, праворуч зблиснула змійкою річка, підвівся крутий схил сопки.

— Сідаємо, — нарешті спромігся пояснити пілот. — Вимушена посадка.

Павло Олександрович ще встиг помітити дві невеличкі берези попереду, як його кинуло ліворуч, він ударився головою об стінку, підлогу ніби вирвало з-під ніг і в груди вдарило чимось важким.

Опритомнівши, Дубинський побачив, що лежить незручно на боці, а поруч, уткнувшись головою в розтрощений щиток приладів, скорчився Василь. Другого пілота в літаку не було, та Павла Олександровича це чомусь навіть не здивувало. Насилу відстебнувши пас, він сповз униз. Збагнув, що літак лежить боком, з відламаним крилом. Почувся тихій стогін. Галя!.. Павло Олександрович відстебнув її від крісла, підвів. Вона розплющила очі, встала, обіпершись спиною об сидіння, проте одразу сіла знову. Та з нею, певно, все ж нічого серйозного не сталося, і Дубинський повернувся до пілота.