Наталя Тисовська - Соло для комп’ютера

Кілька днів готувався від’їзд Матвія в Угорщину — позаяк Оленка була надзвичайно цінним свідком, вирішили її спершу таємно переправити у Львів, причому за безпеку бралися відповідати як угорська, так і українська сторони. Зі Львова вже на Київ. А тут уже Ольжич її зустріне за всіма правилами. Як виявилось, Оленка не мала навіть закордонного паспорта, тож Ольжич, застосувавши тільки йому відомі методи впливу на ВВІР, виробив паспорт, не подавши ні Оленчиних українських документів, ні самої натури .

У четвер Матвія нарешті відправили в Чоп.

Цілий день ми з Мариною збирали його в далеку дорогу та давали надзвичайно цінні настанови.

— Візьми светрик для Оленки: у Львові завжди дощі…

— Подзвони з дороги, щоб я не нервувалася!

— І не забудь парасольку!

— Ти гроші, гроші маєш?

— Де ти поклав квиток?..

За дві години до відходу поїзда ми заштовхали Матвія до машини й повезли на вокзал, аби він не спізнився. Він тримався мужньо.

Вела я машину обережно, бо на київських дорогах треба мати гартовані нерви. Ми наближалися до повороту. Я — про всяк випадок — стала в лівий ряд. Не встигла цього зробити, як нас зліва величною дугою обійшов синій красень «вольво» з червоними номерами CDP.

— DP — це «дипломат», треба розуміти. А CDP — це «супердипломат»? — поцікавилась я.

Марина і Матвій тільки хмикнули.

— Як далі їхати? — запитала я, поки ми стояли під червоним сигналом.

— На наступному перехресті повернеш ліворуч, — скоромовкою пояснила мені Марина.

— А якщо я тут поверну?

— Як хочеш, можеш і повернути, але минулого разу тут вокзалу не було. Не знаю, за цей час, може, вже перенесли?

Ми рушили, але швидкість набрати не вдалося.

— Що це за жученя попереду пхається? — обурилась Марина, бо обігнати допотопну машинку типу старого «Запорожця» не було можливості.

— Напевно, якась саморобна. Дивись, у неї над лівим колесом кінь намальований.

Кінь стояв дибки.

— Символізує одну кінську силу?

Жученя проїхало прямо, ми повернули.

Вокзал зустрів гамором, запахами коліс, порохами доріг. «Посольська делегація», в якій було два представники влади і яку Матвій очолив як особа найбільш зацікавлена, завантажилась у вагон. Останні напучування, останні поцілунки, й ось — поїзд рушає. Нема часу на даремні сльози! За два дні вони мають привезти Оленку назад до Києва. Невже нарешті все стане на свої місця?..

На День Конституції зібрання у помешканні моїх батьків вийшло бучним: я нарахувала дев’ять зацікавлених осіб; представником від держави виступав Ольжич. Він привів із собою дружину, але та, незвична до нашої компанії, трохи соромилась. Моя мама випекла пиріг із медом і чорносливом і купила пляшку новосвітівського шампанського брют.

Оленка вдягнула червону блузку, тож у подвійному сенсі опинилась у центрі уваги. Склянки дзенькнули, кримське шампанське запінилось, і злився шурхіт бульбашок із нашими голосами, зі сміхом, із брязкотом тарілок.

— Натулю, подай серветки — вони на креденсі,— говорила мені мама крізь гамір гостей. — Тарасе, прихопи ще одного ножа, коли будеш іти з кухні,— давала вона настанови батькові.

Квартира наповнилася святковим гомоном по вінця. Матвій підкладав страви на тарілку дружині Ольжича, вона ніяковіла й тихо дякувала. Ольжич учепився Андрія, бо конче хотів знати про всі доручення, які той виконував для Зиновія Самійловича. Мама штурхала мене — то виделку дістати, бо я сиділа біля шафки, то ложку для салату, то третє, то десяте. Тато розповідав анекдот, а Марина, закинувши голову, реготала. Ніна стріпувала розкішним чорним волоссям і дивувалася всьому, що б не розповідали.

Наша кицька сновигала поміж ніг, винюхуючи смачні запахи. Проте коли хто-небудь із добросердих гостей простягав їй шматочок шинки або ковбаски, вона тільки морщила носа та зневажливо пирхала: панянка у нас напрочуд перебірлива.

Після другого бокала я відчула, як кров підкрадається до обличчя, шумує у голові і дзвенить тонко-тонко у вухах. І крізь дзвін і дзенькін почувся мій голос, що перекрив усі решта за столом:

— Пропоную влаштувати допит головному свідку! — і я сіпнула Оленку за рукав. — Кажи, кажи все!

— А що казати?

— Все, що знаєш.

— Нічого не знаю, — відсунулася від мене Оленка, загороджуючись руками.

— Як це ти не знаєш? Як це ти не знаєш?

— Лишися мене! А то викличу адвоката й відмовлюся давати свідчення.

Я насварилася на неї пальцем. Ольжич уважно подивився на Оленку, кивнув ствердно, мов між ними існувала якась таємна домовленість. Вона заговорила.