Наталя Тисовська - Соло для комп’ютера

Втікачі безгучно вислизнули надвір.

— Ну, і де нам із тобою тепер подітися? — пробурмотів Андрій замислено. Супутниця не відповіла.

Зупинивши таксі, він не надумав нічого ліпшого, ніж попросити відвезти їх до Австрійського посольства, де на нього чекав джип.

Пізніше, всадовивши в машину Оленку з пластянкою кави в руках, Андрій зігнувся над картою Будапешта, шукаючи місця, де можна було б переночувати і де не треба показувати паспорт. Єдиним можливим варіантом була дешева нічліжка для колишніх радянських громадян, тих вічних «човників», що перетинали кордон щотижня. Вибирати не було з чого, тому, завівши машину, він помалу рушив саме туди.

У величезній кімнаті, де просто на підлозі на матрацах покотом спали земляки-українці, Оленка з’їла чізбургер, потім картоплю фрі, потім пиріжок із яблуками, а потім іще й полуничний коктейль і, набравши повні груди повітря, нарешті мовила своє перше слово.

— Звідки?

Голос її був слабий і хрипкий.

— Що звідки? — не второпав Андрій.

Ще раз набравши побільше повітря, Оленка спромоглася на довшу фразу:

— Звідки… ти… взявся?

— За дорученням Зиновія Самійловича приїхав.

— Яке… доручення?

Сидячи на твердому матраці, Андрій розповів Оленці і про заступника начальника відділу кадрів Силоненка, і про кредит на квартиру, і про численні доручення директора квітярні Зиновія Самійловича. Оленка слухала уважно, але без емоцій. Покивувала раз у раз.

Раптом Андрій усвідомив, що Оленка нічому не дивується.

— І ти — теж? — вигукнув він.

— Певною мірою…

І вона розповіла. З Зиновієм Самійловичем вона знайома була з інституту, ще з тих часів, коли тікала з пар, аби посидіти за келишком «Мартіні» в підвальному кафе на Хрещатику. Як саме він заробляв собі на життя, Оленка не знала й ніколи особливо не розпитувала. Коли Оленка перейшла на п’ятий курс, вони почали бачитися рідше, та все ж іноді зустрічалися — все більше під час його обідньої перерви, бо в університеті заняття починалися з другої години. Коли-не-коли перетиналися вони з Зиновієм Самійловичем і після того, як Оленка влаштувалася на роботу. На чиємусь дні народження, де вона не могла з’явитися без кавалера, тож потягла з собою Зиновія Самійловича, він, підпилий і розморений, на вузькому балконі, де Оленка хапала дрижаків: стояла пізня осінь, — раптом почав розводитися: мовляв, найкращий спосіб заробити — продати винахід непрактичних науковців, які цінності йому не знають. Він показав вирізку з газети, де йшлося про нові інформаційні технології, про квантові перетворення, пробував безтолково пояснювати, аж доки не заплутався п’яним язиком вкінець.

Оленка, попиваючи вермут, слухала, як завжди, байдуже. З її обличчя ніхто б не здогадався, як сильно її зацікавив науковий інтерес Зиновія Самійловича. Роздивляючись відвідувачів кафе, голови не повертаючи до свого супутника, Оленка карбувала в пам’яті і назву інституту, де проводилися дослідження, НДІ мікропроцесорів, і прізвище директора Рибицького, і ще багато чого.

Поступово Оленка склала цілісну картину всього, що відбувалося. Зиновій Самійлович був правою рукою Рибицького не тільки в цій справі: бізнес був сімейний. Силоненко завдяки зв’язкам у найвищих ешелонах влади вирішував для них дражливі питання. Оленка не була певна, навіщо так пристрасно ловить будь-яку інформацію про науковий проект Зиновія Самійловича: що робити з тою інформацією, вона не знала. Єдине, для чого відомості придалися б, то це зламати вудила Силоненку, за потреби пригадати йому таємні грішки…

Але склалося так, що одного дня Зиновій Самійлович, п’яний і явно не при собі, серед ночі подзвонив Оленці в двері. Вона відчинила старому приятелю, пустила в помешкання. На кухні, слухаючи плутану сповідь упереміж із добірною лайкою, вона намагалася відпоїти непроханого гостя міцною кавою. Білий папужка на ім’я Фред гуляв по підлозі, схиливши чубату голову набік, і роздивлявся бридкого відвідувача. На черговий сплеск лайки Фред зреагував по-своєму: він щосили дзьобнув гостя в ногу й голосно вимовив: «Хам!» Оленка несамохіть пирснула. А Зиновій Самійлович, який на мить протверезів і сфокусував осмислений погляд на папузі, з шипінням: «Пір’я повискубую!..» — одним безумним рухом смикнув кватирку й пожбурив Фреда за вікно. Оленка злетіла зі свого четвертого поверху за тридцять секунд. Неушкоджений, але ображений Фред тупцяв по холодній землі. З папугою в руках Оленка повернулася додому, ні слова не мовивши, вклала гостя спати, але ніколи йому п’яної витівки не пробачила.