Наталя Тисовська - Соло для комп’ютера

— Чому ти сама їй не напишеш? — питав Андрій. — Ви ж знайомі?

— А тепер і ти познайомишся. Затям: мене нема. Я зникла. Якщо вони мене знайдуть, цього разу точно вб’ють. А ти… ти менше знаєш. Та й двійника вже нема… Нікому не треба мокра справа заради мокрої справи.

До адресата полетів електронний лист. За деякий час повернулася відповідь. «Манго» Марина Латишева запропонувала сама — либонь, добре знала це місце. Андрій не заперечував — бар якраз розташовувався неподалік нічліжки.

У «Манго» він приїхав заздалегідь. Всівся за столиком обличчям до вікна і роздивлявся вулицю. Кожна жінка, яка проходила повз вікно, чіпляла його погляд на мить, поки внутрішнє відчуття раптом твердо не казало йому: не вона. Але ось на тому боці вулиці зупинилося таксі. З нього вийшла висока білявка, коричневі модні штани й червона смугаста кофтина в талію. Звідки Андрій міг її знати? Але був певен, що упізнав і цю швидку, трохи з нахилом уперед ходу, й одиноке довге пасмо, що звисало на око на тлі короткого хлопчачого їжачка, і рух, яким вона за спину закинула сумку.

Вона ступила ногою на асфальт і роззирнулася, даючи дорогу машинам. Тоді швидко рушила до бару. Андрій не бачив, як із-за рогу вискочила автівка. Вискнули шини, тіло дівчини підлетіло вгору, перевернулося й упало на тротуар. Із машини, з боку пасажира, вистрибнув підліток і, божевільно присідаючи, пішов у бік тіла, розпростертого на бруківці. З вікна, з водійського місця, на нього вискнув голос — не знати, чи чоловічий, чи жіночий: нелюдський: «Вернись!» Дверцята клацнули, й автівка, скрегочучи шинами, рвонула з місця.

Андрій вилетів із бару.

«Цього не може бути! — кричав хтось йому просто у вуха. — Цього просто не може бути! В мене на очах! Машина! Збила! Втекла! Який божевільний випадок!»

Андрій носився вулицею. Біля тіла почали збиратися люди. В кінці вулиці припаркована була «швидка», водій якої, певно, зайшов на каву в одне з кафе, що ними всіяна вуличка. Не знати, що потягло Андрія до «швидкої», та він умить опинився біля неї, смикнув ручку дверцят — незамкнені, стрибнув на сидіння — ключ у замку. Андрій крутонув ключ і під’їхав до невеликого натовпу, що зібрався біля збитої жінки.

— Розійдіться! Я лікар! — кричав Андрій, придираючись крізь натовп.

Люди помалу розступилися. Він нахилився над непорушним тілом, потім підняв його на руки й поніс до машини. Ніхто навіть не здивувався, чому не на ношах, чому сам, чому без білого халата. Андрій вклав жінку на вузьку тверду отоману. Погладив по голові. В горлі у жінки раптом забулькало, й вона розплющила очі.

— Жи-ва? — спитав Андрій сухими губами.

— Жи-ва? — почула я власний голос. Серце зробило удар, стало, знову стукнуло, голосніше.

— Живісінька, — мовив Андрій.

— Де вона?

— Якщо будеш чемна, відведу тебе до неї.

Ніби скинувши з себе сто проспаних років, я скочила на рівні ноги.

— Якщо не відведеш просто зараз, я тебе придушу!

— Ну, тоді ходім, — Андрій підвівсь услід за мною.

Перестрибуючи через п’ять сходинок, я збігла донизу. Хряснули двері кафе, гамором озвалася вулиця. Літо було яскраве-яскраве.

— …І лежала я на тротуарі така закривавлена, череп проламаний, очиська закотилися… — за годинку розповідала мені Марина.

— Біднесенька! Дісталося тобі!

Сидячи в довгій кухні, ми пили гарячий чай у таку спеку, і по моєму тілу розливалося блаженне відчуття повного спокою, який просто неможливо порушити. Мені хотілося час від часу торкатися Марини рукою, щоб упевнитися, що вона не розтане в повітрі, якщо я на хвильку заплющу очі.

— Ото в нашому віці хіба багато треба? Легенько штовхнули — ручки-ніжки вже й поламалися. Лежу я там на бруківці й думаю: і чого вони наді мною руками махають, краще б ковдру яку знайшли: хоч і літо, але ж уже ніч! Тут нарешті приїздить добрий лікар Айболить і завантажує моє бездиханне тіло в машину. Помацав мене, помацав — і оголосив на всю площу: померла. Все, думаю, померла. Коли вже лікар каже… Розліпила я одне око, щоб хоч роздивитися цього ескулапа, і бачу…

— Андрія!

— Його.

— В яку лікарню її завіз? — поцікавилась я у свого шановного колеги, не відводячи погляду від Марини.

— В таку собі лікарню…

На руку мені сіла муха, лоскочучи крихітними ніжками, тицяючи хоботком у кожне заглиблення на шкірі, але я навіть не відганяла її. Ніщо мене зараз не могло роздратувати.