Наталя Тисовська - Соло для комп’ютера

— А потім?

— А потім ми трошки відлежалися в нічліжці й поїхали додому. Інкогніто.

— Це як?

Марина замріяно звела очі:

— Узяв мене оце Андрій і завдав на спину — й поніс через прикордонний ліс. Як контрабанду. Йшли ми, йшли три доби і нарешті дійшли. Помили в прикордонній річці натруджені ноги і ступили на батьківську землю…

— Андрій помив ноги: ти ж своїх не трудила. А якщо по правді?

— Все по правді! Голову мені Андрій зав’язав такою гарною сільською хустиною, посадив у поїзд — і я поїхала.

— А сам?

— І він поїхав.

— А твої документи? — я нарешті відірвалася від Марини й повернулась до Андрія. — Твій же паспорт знайшли при Юрґені як-там-його…

— Справив собі новий, — чемно пояснив Андрій.

— Наші хлопці на кордоні й не прискіпувалися: він такий лояльний на вигляд, — засміялася Марина, і засміявсь Андрій, і засміялась я, аж сльози виступили.

— А де ви лишили Оленку?

— У селі,— відповів Андрій. — Дуже близько до нашого кордону. Я все сподівався, що місцевим удасться її просто перевести, а потім у нас вона прикордонникам сказала б, що заблукала. Та якось це не виходить. Угорці зі свого боку дуже пильнують, а паспорта її віку на той момент не було.

Я розуміла: Оленці уже не загрожує безпосередня небезпека, але ж як у мене трусяться руки, як рветься серце — туди!

— До речі,— раптом згадала я, обернувшись до Марини, — а Карлос знає, що ти жива?

— Ой, та навіщо йому це знати! Нащо я йому здалася? Ото нема мене — і йому спокійніше!

— Дзвони йому негайно! — нагримала я на товаришку.

«І треба подзвонити Матвію, — подумала я. — Сказати, що з Оленкою все добре».

«Будемо сподіватися», — підняла голову зміюка з мого нутра, але й вона мене сьогодні не могла роздратувати.

І тут зателенькав хтось у вхідні двері. Андрій вийшов у коридор. Клацнув замок, і почувся голос Матвія.

— Чаюєте? — весело спитав він.

— І ти приєднуйся, — припросив його Андрій.

А за півгодини наша маленька компанія ще пожвавилася, бо Ольжич, що його теж було запрошено до гостинного столу, зловживши довірою, влаштував допит постраждалих і свідків. Опитування тривало мало не до ночі. Олег конфіденційно повідомив, що особисто перевірив усі банківські операції, проведені за рахунками НДІ мікропроцесорів, і може підтвердити, що схема — бездоганна… Як діяла схема? О, це ще не час розголошувати!

— А Зиновій Самійлович кимось доводиться Рибицькому?

— Шваґер.

— Не може бути! Як Матвій угадав! А що сталося з синім джипом?

— Затопили його, холєра. Просто у ставку неподалік від бані Сечені.

— І я бачила його… — звела очі Марина.

— …на штрафмайданчику, вже потому, як рятувальна команда зробила йому штучне дихання.

Ще за годину Ольжич власноруч виставив за двері всіх гостей, нагадав Андрію, щоб не їхав ніде з міста, бо для слідства він досі під підозрою, склав свої записи до чорної конторської теки й мовив замість прощання:

— Пора нам, Наталко, з батьком твоїм стрітися. В нього посада яка?

— Керівна.

— Отож-бо: доступ має. Як його по батькові?

— Тарас Антонович.

— Ну, Наталю Тарасівно, а не час вам їхати пекти пляцок із маком? Я до вас завтра на гостину.

— Вже їду! — відсалютувала я.

Ми вийшли з Матвієм надвір. Вечоріло, сутінки наповзали на місто, але влітку темрява огортає вулиці так помалу, ніби сонячна колісниця сповільнює свій хід, даючи коням передихнути перед тим, як зробити стрибок за обрій. Мовчки ми дійшли до метро, мовчки ступили до вагона. На Контрактовій площі Матвій ніби прокинувся зі сну:

— Ти з Нінкою давно не говорила?

— Останній місяць — зовсім.

— І нічого не знаєш?

— Залежить від того, що ти маєш на увазі. Як на мене, то сьогодні моя загальна обізнаність ледве не досягла критичної межі.

— І Нінка, виходить, тобі не дзвонила?

І тут я втямила, до чого він веде.

— Ну?

— Я бачив твою книжку в «Сяйві». Дуже приємна зелененька обкладинка. Вітаю!

— Почекай, чому зелененька? Малюнок був жовтий, осінній…

— Фарби не вистачило. Якось же економічна криза в країні має себе проявляти, а то папір у книжці білий — аж вилискує…

Майже тиждень пішов на те, щоб привести до ладу всі можливі формальності. Ольжич чемно поспілкувався з моїм батьком, потім із його колегами, тільки мені вони й слова не розповіли. Щоразу, як я намагалася смикнути завісу таємниці хоч за краєчок, у тата ставався напад трудоголізму, тож я, сопучи, мусила тримати два дротики, які терміново треба запаяти… або дві дошки, які негайно треба збити докупи…