Віктор Михайлов - Бумеранг не повертається

— Так, — сказав Нікітін. оберігаючи її від зайвих хвилювань.

— Потім я побачила волосся на його руці, — коротке, але густе руде волосся. У Гриші не було волосся на руці. Я подумала: ми не бачились п'ять років, він змужнів, у нього виросло волосся. Глянувши на нього, я була певна, що впізнала Гришу, він дивився кудись униз, на приступку, але як тільки підвів очі, я побачила, що це не він. Цей чоловік курить. Я спитала його, коли ми їхали в машині: «Навіщо ви курите?» Він сказав: «Я курю з дитинства. Звик, не можу покинути». Тоді я знову спитала його: «А де пройшло ваше дитинство і юність?» Він відповів: «В Орєховогорську…» Я ж виросла разом з Гришею. Він ніколи не курив. Це зовсім чужа, невідома мені людина. Я спитала його: «Це у вас ім'я коханої на руці?» Він відповів:

Ці пушкінські рядки любив при нагоді цитувати Гриша. Ви розумієте, Степане Федоровичу, я не боюсь його, але… Він дуже нагадує мені людину, з якою я провела роки свого дитинства і юності, в той же час це людина чужа і ворожа мені… всім нам. Я це чудова відчуваю і розумію.

— Я проситиму вас, Тетяно Миколаївно, сьогодні ж увечері, після роботи, написати все те, що ви мені зараз розповіли. І постарайтеся сьогодні з цією людиною не зустрічатися, — попередив її Нікітін.

— Вибачте, — спинила його Тетяна, — чому ви дозволяєте йому бути на волі? Це ж небезпечно — звір на волі.

— Ненадовго, але це необхідно.

— Розумію. Якщо я вам буду потрібна, можете на мене розраховувати, — сказала Таня.

Нікітін попрощався з нею і пішов на побачення з капітаном Ржановим. Їх зустріч призначив по телефону з Москви полковник Каширін. Коли Нікітін ввійшов у маленьку кімнату ІТП заводської їдальні, назустріч йому підвівся чоловік у шкіряному пальті. Згадавши свою зустріч під час купівлі лиж, вони посміхнулися і, скориставшись з того, що в цей час тут було безлюдно, обміркували підсумки дня і виробили спільний план дії.

На кінець робочого дня трапився епізод, який значно прискорив розвиток подій. Сталося те, чого найбільше боявся Нікітін.

Закінчивши огляд великого і малого конусів засипного апарата, Ладигін запитав доменного майстра, який супроводжував його:

— Де я можу побачити інженера Баскакову?

— Баскакову? — здивувався доменщик. — Ах, Таню?

Ладигін здригнувся. В цей час він витирав клоччям руки й ім'я Баскакової на його руці було перед очима їх обох.

— Авжеж, Таню, — згодився Ладигін.

— Та ви пробачте, ми всі звемо її Танею. Вона як приїхала до нас у сорок восьмому — одразу всі її полюбили. Хороший інженер. Ви ж разом закінчували Бауманське? — запитав він.

— Так, разом, — сухо відповів Ладигін і пішов до гудка з заводу.

Купивши коньяку, пляшку десертного вина і коробку шоколадних цукерок, він попрямував до себе в готель.

Стурбований випадковою розмовою з доменщиком, великою мірою втративши свою самовпевненість, він ішов, оглядаючись на всі боки, і йому здавалося, що в сутінках, які вже лягли на землю, криється якась небезпека, що хтось стежить за кожним його кроком.

Коньяк загострив його уяву. Зіставляючи те, що він почув від доменщика, з тими запитаннями, які давала йому Баскакова, він прийшов до висновку, що цієї ж ночі треба втекти або ж… кілька крапель синильної кислоти в пляшці вина, і небезпечний свідок проти нього зникне. А якщо вона уже встигла поділитися з ким-небудь своїми підозрами, її смерть буде прямим доказом проти нього… Поїзд на Челябінськ є тільки завтра, о дев'ятнадцятій годині.

Він розгорнув карту Південного Уралу. Найближчим населеним пунктом був Зилаїр, кілометрів за сорок починався хребет Дзяутебя, а південніше йшла дорога на Чкалов. У цьому напрямку його не шукатимуть, але двісті п'ятдесят кілометрів на лижах… «Коли йдеться про власну шкуру, можна зробити і тисячу кілометрів!» подумав він і, вирішивши перевірити свої підозріння, одягнувся і вийшов на вулицю.

Нікітін, слідкуючи за Ладигіним у вікно, побачив, як той, вийшовши з парадного, швидко перейшов вулицю і різко повернув за ріг. У цей же час із парадного протилежного будинку вийшов Ржанов і швидко пішов у тому ж напрямі. Несподівано з-за рогу показався Ладигін, він кинувся на Ржанова, схопив його за плечі і щось швидко сказав, на обличчі його був вираз несамовитої люті. Потім узяв Ржанова під руку і повів у готель.

Нікітін, почувши, як у дверях клацнув замок, вийшов у коридор і припав вухом до тонкої фільонки дверей. Він почув приглушений, сповнений ледве стримуваного гніву голос Ладигіна: