Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

Дем'янко під час короткого побачення з Грицаєм мав повну підставу доповісти, що злочинці продумали все, зненацька арештувати їх просто неможливо.

Лежачи без сну осінніми ночами, прислухаючись, як тарабанить дощ по блясі, Дем'янко згадував усе пережите з того часу, як він вийшов з госпіталю і з'явився в кабінет до полковника Грицая. Часто думав про Богданну. Вона знову жила у матері, сподівалася, що Дем'янко незабаром повернеться в маленьку квартирку, повернеться не пожильцем, а членом сім'ї — чоловіком, «Бережи себе, — сказала дівчина, коли вони розлучалися. — Бережи себе…» Молодий чоловік усміхнувся. Що ж, він береже себе… як може…

Згадував про своє злиденне дитинство, голодну батрацьку юність, безнадійні блукання безробітного в капіталістичному Кленові. Щоб усе це повернулося, щоб Дем'янко й такі, як він, знову стали безсловесним «бидлом», стараються Тимошков і Павлюк, старались Іваньо й вовки в людській подобі з «бойовки» Довгого.

В думах і спогадах минала ніч, засинав він під ранок, а наступний день знову починався хрипким кашлем Тимошкова, похмільним басом Павлюка.

Ні Тимошков, ні Павлюк не довіряли йому. І Дем'янко відчував це. Коли б не попередження про пакет, Павлюк давним-давно прикінчив би свого «помічника». Тільки ця обережність рятувала йому життя. Але до якого часу?.. Молодий чоловік не знав і не міг знати. Він жив, як на лезі ножа, щодня, щогодини, щохвилини рискуючи собою.

Правда, останнім часом Павлюк почав відпускати в місто його самого, але Дем'янко догадувався для чого: щоб без перешкоди поговорити з Тимошковим. Тим часом довідатися, де сховано документ, Дем'янкові так досі і не пощастило. А запитувати він не хотів, боячись виказати себе.

Усе на світі має кінець. Настав кінець і їх томливому чеканню.

Одного разу Дем'янко, повертаючись з чергової експедиції в місто, ще на східцях у підвал крикнув:

— Прибув!

— Хто прибув, чого ви горлаєте? — напустився на нього Тимошков.

— Пароплав прибув — «Генерал Грант».

Пом'яте обличчя Тимошкова поступово почало вкриватися багровими плямами.

— Ви самі бачили?

— Сам.

— А в якій частині порту? — спитав Павлюк.

— Під Приморським бульваром, поряд з вугільного гаванню.

Павлюк підвівся:

— Піду подивлюсь.

— Ви мені не довіряєте? — Дем'янко вдав, ніби образився.

— Я й собі не завжди довіряю, — знизав плечем Павлюк. — Чому ж ви хочете, щоб я довіряв вам?

Години через дві повернувся.

— Так, «Генерал Грант», — відповів на запитливий погляд Тимошкова. — Сьогодні вночі спробуємо щастя… Витягайте підводні костюми.

Тимошков приніс чемодан, розкрив. У ньому лежали один на одному два акваланги.

— Нас троє, але коли Тимошков добереться до пароплава, я повернуся з його костюмом до вас. Вам доведеться почекати не більш як десять хвилин, — пояснив Павлюк Дем'янкові, який з цікавістю розглядав апарати.

Невідомо, повірив йому Дем'янко чи ні, але заперечувати не став.

— Зробимо так, — вів далі Павлюк. — Розвантажуватимуть пароплав удень і вночі. Простір навколо нього буде добре освітлений. Сусідній причал метрів за п'ятдесят, я добре розглядів його згори, з Приморського бульвару. Він завалений колодами, між якими є вузький прохід до води. Переберемося туди — з того боку найлегше підплисти до пароплава. Вийдемо з таким розрахунком, щоб потрапити в порт годині о четвертій — це найтемніша пора…

Ні Дем'янко, ні Тимошков не заперечували.

— Піду куплю горілки, — сказав молодий чоловік.

— Ідіть, — підтримав Павлюк. — Треба буде випити перед зануренням. Вода в морі тепер холодна.

— Безглузда ідея це підводне плавання, — буркотів Тимошков. — Невже не можна було придумати щось простіше?

— Що саме? — відповів Павлюк запитанням на запитання. — Придумайте, як інакше потрапити на пароплав? Може, піднятися трапом як почесні гості?

Дем'янко саме виходив з підвалу і тому не чув відповіді Тимошкова.

— Невже ви справді збираєтесь повертатися за цим молокососом? — спитав Тимошков.

Павлюк знизав плечем:

— Не будемо передчасно сушити цим голови. Побачимо.

Коли Дем'янко, повідомивши Грицая про плани злочинців, повернувся, Павлюк і Тимошков мирно розмовляли між собою. Але тільки-но він з'явився, відразу замовкли. Дем'янко зрозумів: говорили про нього.

Сонце повільно посувалося по небу. Коли воно зайшло, настали ще томливіші години — нічні. Дем'янко не знаходив собі місця: лягав, вставав, знову лягав — намагався заснути, курив. Павлюк, наче скам'янілий, нерухомо сидів у кутку. Тимошков ходив, дрібочучи ногами, від стіни до стіни.