Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

— Ти не смієш називати себе українцем! — гнівно сказав Куть.

— Ми виросли на одній землі, Славцю, — підступаючи ближче до художника, благав Павлюк.

— Так, але ми завжди були різними… Забери руку з телефону!

Куть відштовхнув Павлюка, зняв трубку:

— Станція! Алло! Станція!

Павлюк вихопив з кишені пістолет. Але художник встиг ухилитися.

Удар важкою рукояткою прийшовся не по голові, як розраховував Павлюк, а по плечу.

У відповідь Куть штовхнув Павлюка, повалив на підлогу.

Художник був дужий і сподівався сам на сам справитися з «гостем». А втім, коли б він і покликав на допомогу, ніхто б не почув його.

Та сили зрадили Кутя.

Поранена рука відмовлялася служити. Павлюкові пощастило вирватись. Він розмахнувся. З Кутем було покінчено…

Павлюк вибіг з будинку, машинально захлопнувши за собою двері. Він погано усвідомлював, що робить. Куть, цей лагідний, делікатний, далекий від політики «служитель мистецтва», зруйнував усі його плани…

На вулицю Павлюк вийшов спокійно, упевнено і попрямував до вокзалу. Дощ перестав, вітер стих. Відчувалася пронизлива передранкова свіжість.

Повітря розітнув фабричний гудок, його заклик полинув далеко в гори і відгукнувся луною. На вулицях уже з'являлися перші перехожі.

Павлюк вирішив у вокзал не заходити. Він розумів, що пасажирів у цю пору небагато і його примітять.

Носильники, чергові, прибиральниці, якщо треба буде, зможуть описати його зовнішність.

Він зупинився на розі біля привокзальної площі, почав вдивлятися в перехожих. Помітивши чоловіка в залізничній формі, з цигаркою в зубах, перевалистою ходою пішов йому назустріч. Вийняв з кишені пачку:

— Дозвольте прикурити.

— Прошу.

Павлюк глибоко затягався, розкурюючи відволожену цигарку.

— Не знаєте, коли, — знову затягнувся, — поїзд Київ — Енськ прибуває?

— О чотирнадцятій двадцять п'ять.

— Дякую.

Залізничник пішов своїм шляхом, Павлюк — своїм.

Поминувши кварталів три, Павлюк звернув на залізничне полотно, перетнув його на переїзді і подався знову на вокзал, але вже з іншого боку.

До платформи підійшов приміський поїзд. «Робітничий, у мій бік», подумав Павлюк.

Рішення визріло вмить. Од приміського поїзда Павлюка відокремлювали кілька товарних составів. Він побіг уперед, зупинився майже біля вихідної стрілки, проліз під вагонами, став біля великого товарного пульмана.

Чекати довелося недовго. Паровоз сипло засвистів, випустив струмінь пари. Дзвякнули буфери. Поїзд рушив, повільно набираючи швидкість. Коли він проходив повз Павлюка, той вчепився за підніжку і вліз у тамбур.

«Лімузин» виїхав з Кленова набагато пізніше, ніж «мерседес», і до мосту прибув лише перед світанком.

Хоч їхали дуже швидко, Грицай помітив у сіруватій імлі поламані поручні. Звелів зупинитися. Разом з Воробйовим вийшов з машини.

— Зовсім недавно зламані, — сказав полковник.

— Очевидно, вони?

— Схоже на те, — відповів полковник. — На парапеті сліди сірої автомобільної фарби — машина чиркнула по ньому боком.

— Сталася аварія, і машина з обома сідоками полетіла у прірву?

— Еге ж, полетіла, — замислено відповів Грицай. Нахилився, почав пильно розглядати настил моста. Потім враз різко випростався і сказав уже іншим тоном — Полетіла, та не з обома. Один вистрибнув з машини, причому вистрибнув на ходу — бачите, не втримався, проїхав по настилу моста, підкованими підборами залишив на дошках глибокі подряпини.

— Цілком можливо, — згодився Воробйов. — І врятувався саме пасажир, він сидів з цього боку.

— Що ж далі? — міркував Грицай. — Що він зробив після загибелі «мерседеса»? Нас не обганяла і не попадалась назустріч жодна машина. Отже, сісти на попутну машину він не міг. Іти по шосе не наважився б, розуміючи, що ми відразу наздоженемо. Єдина дорога…

— … в гори, — закінчив Воробйов.

— Правильно, але куди саме в гори? Туди, — полковник махнув рукою на північний схід, де велетенськими хвилями тяглися гірські хребти, густо порослі соснами, — в дикі, безлюдні місця, без мисливської зброї, припасів, спорядження краще не потикатись — з голоду пропадеш. Мені здасться, він подався на станції Долбуново, щоб сісти на поїзд і тікати далі.

— Інших станцій чи полустанків, крім Долбуново, поблизу немає?

— В один бік на двадцять п'ять кілометрів, у другий — на всі п'ятдесят з гаком. Це по залізниці, а по шосе ближче як за сорок кілометрів од Долбуново не знайдеш житла.