Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

— Я в поїзді познайомився з одним чоловіком, — сказав Дем'янко, ніби вгадавши думки шефа, — і тимчасово живу в нього. Сьогодні, виходячи з дому, залишив пакет і сказав, щоб його розпечатали, якщо я не повернусь, через тиждень. У пакеті описано вашу зовнішність і наші спільні «подвиги».

— Ну і йолоп ви! — вигукнув Павлюк. — Ідіть негайно назад і заберіть пакет.

— Нічого, хай полежить до якогось часу, — заперечив Дем'янко. — Так надійніше.

Він став знову нахабним і грубим, як під час першої зустрічі з Павлюком. Від колишнього беззаперечного послуху шефові не лишилося й сліду. Це знову навело на думку, що з Дем'янка після відповідної «обробки» міг би вийти кваліфікований розвідник. Але тепер про це пізно було думати. Дем'янко не викликав більше довір'я. «Як же він усе-таки врятувався? Щось тут не так, — думав Павлюк. — Треба якось здихатися його».

— Поки пакет там, я певен, що в безпеці, — відверто додав Дем'янко.

— З вами й так нічого не станеться, — заспокоїв Павлюк. — Кажіть: що вам треба?

— Тільки одне. Виконайте обіцянку і візьміть мене за кордон. Я чесно допомагав вам, будьте й ви чесні.

«Прикінчити? — міркував Павлюк, байдуже слухаючи Дем'янка. — А що коли він справді залишив пакет? Розпечатають, віднесуть у контррозвідку. Ні, до пори, до часу доведеться зачекати…»

— Як вам пощастило втекти з костьолу? — спитав Павлюк. — Де отець Іваньо? Що трапилося тоді нагорі?

Дем'янко опустив очі, щоб Павлюк не помітив вогника радості, який блиснув у них. Молодий чоловік зрозумів: Павлюк не проганяє його. Тепер треба дізнатися, де він зберігає документ…

— Що з отцем Іваньо, не знаю, — почав розповідати Дем'янко. — Виказав нас хтось із костьольного причту. Ввійшли чекісти через внутрішні двері. Я почув шум і обернувся. Передо мною стояли два солдати з автоматами. Решта кинулись вниз. Коли почалася стрілянина, один із тих солдатів, що вартували біля мене, побіг у підземелля. Другого я зумів збити з ніг. Він вистрілив і поранив мене в плече. Але мені все-таки пощастило втекти тим самим ходом, яким вони ввійшли в костьол.

Павлюк знизав плечем. Розповідь здавалася правдоподібною.

— А потім?

— У Кленові є жінка, яка за добрі гроші дала мені притулок, поки рана трохи затягнулась. Я знав, що залишатися в Кленові — значить загинути. Згадав про Енськ: більше їхати нікуди. Добирався сюди кружним шляхом, з трьома пересадками.

«Треба тримати його під наглядом, увесь час при собі, — думав Павлюк. — Зараз відпускати не можна, потім побачу, що робити далі».

— Ходімо, — сказав уголос. — Я ще раз переконуюсь, що на вас можна покластися.

«Покінчу з ним у самий останній момент, коли ніякі пакети з викриттям уже не будуть для мене страшні…» Тимошков зустрів Дем'янка з переляком і злістю.

— Ви збожеволіли! — накинувся Тимошков на спільника. — Чого це ви приводите сюди сторонніх людей?

— Він не сторонній, — огризнувся Павлюк, — Це мій помічник із Кленова.

У глибині душі Павлюк думав те саме, що й Тимошков: вести сюди Дем'янка не слід було. Але що він мав робити?

— Помічник, — в'їдливо просичав Тимошков. — Може, ви сюди ще й особисту секретарку приведете?

— Облиште, — спокійно відповів Павлюк. — Зараз не час для сварок. Невже ви думаєте, що я своєю головою дорожу менше, ніж ви своєю?

Хоч-не-хоч Тимошкову довелося замовкнути.

Існування цих трьох, таких різних людей, було нестерпно тяжким. Цілісінькі дні сиділи в брудній норі, серед руїн. По блясі, що затуляла спуск у підвал, лопотів холодний осінній дощ. У підвалі було страшенно вогко, а запалювати вогонь, поки не стемніє, Тимошков не дозволяв. Страх усе більше проймав його свідомість. Іноді здавалося, що він божеволіє. Зарослий попелясто-сивою щетиною, з каламутним, застиглим поглядом, Тимошков цілу добу міг сидіти мовчки, прислухаючись до посвисту вітру серед руїн, тримаючи пістолет напоготові.

Черв'як зневіри почав гризти і Павлюка. Тупий, бичачий спокій, вироблений внаслідок багатолітньої звички до небезпеки, почав зраджувати його. Виходячи разом з Дем'янком по продукти, він щоразу купував горілку. Пити відразу багато боявся, щоб не сп'яніти, не втратити розуму й сили. Горілку вживав невеликими порціями протягом дня. Від повсякденного пияцтва обличчя його набрякло, вузькі очі перетворилися на дві щілинки. Він теж страшенно боявся арешту, хоч не виявляв страху так відкрито, як Тимошков. Коли один з них лягав спати, другий у цей час чатував, уважно прислухаючись до найменшого підозрілого шуму. В разі небезпеки злочинці могли негайно скористатися одною з лазівок, підготовленою Тимошковим спеціально для втечі.