Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

Павлюк кивнув головою, якнайзручніше вмостився на дивані, намагався ні про що по думати — відпочивав. Узяв із стола альбом у плюшовій оправі, ліниво почав перегортати його. За хвилину знизав плечем, стиха вилаявся.

— Послухайте-но, — сердито сказав Павлюк хазяїнові, що саме увійшов. — Навіщо ви тримаєте, та ще й на видноті, картонки, де ви сфотографовані разом із шпиками? Для чого вберігати такі пам'ятки?

— А хіба це шпики? Я й не знав, — наївно спитав Торкун і тривожно додав: — А ви гдаєте, що сюди можуть прийти з обшуком?

«Еге, та він не з хоробрих», подумав Павлюк, а вголос сказав:

— Я нічого не думаю, а треба бути готовим до всього.

— Авжеж, звичайно, карточки я знищу, все це були мої добрі знайомі, я навіть і не підозрював, що вони шпики.

З кухні прийшла Анеля. З погано прихованим роздратуванням ставила на стіл прибори, хліб.

— А де ваші сини? — запитав Павлюк.

— Відправив на село до родичів, — коротко відповів Торкун.

Їли мовчки, зрідка перекидаючись незначними фразами. Торкун скоса поглядав на дружину — вона сиділа похмура, не підводячи голови від тарілки. Павлюк розумів: його присутність не радує господарів, але не надавав цьому значення. Хочуть вони чи не хочуть, терпіти гостя доведеться.

Уже стемніло, коли закінчили обідати. Торкун провів Павлюка в його кімнату, передбачливо опустивши щільні штори на вікнах.

— Ніхто з сусідів не помітить вас увечері крізь вікно, — пояснив він свою обережність.

Ця кімната своїм виглядом не відрізнялась од інших — та сама тіснота, нагромадження різностильних, незграбних меблів. Тільки диван був ширший і новіший, ніж в їдальні.

Насамперед Павлюк оглянув вузькі, давно не фарбовані двері. У замках стирчали ключі — кімнату можна було замкнути як зовні, так і зсередини. Павлюк перевірив засуви. Вони теж здавалися надійними. Потім погасив світло і, обережно піднявши край штори, визирнув у вікно.

Двір — маленький, зарослий бур'яном. Самотнє дерево розкинуло над бур’яном своє гілля.

По той бік двору виднілися руїни — частина зрізаної, мов ножем, стіни, купа битої цегли, покарлючені пожежею листи дахового заліза. В разі небезпеки досить перебігти двір, щоб зникнути в хаосі руїн.

Павлюк знизав плечем, на цей раз жест виражав задоволення. Опустив штору і знову засвітив світло.

— Квартирою я задоволений, — сказав він Торкунові, який мовчки стояв за його спиною. — Тепер поговоримо про справи. Вони нескладні. Ваш обов'язок — давати мені притулок, їжу і не патякати, що у вас є пожилець. От і все. Коли ще в чомусь виникне потреба, я скажу. Зрозуміли? — він суворо глянув на шинкаря.

З вузьких щілинок під навислим лобом на Торкуна дивилася втілена невблаганна жорстокість, що не знає ні жалю, ні вагань. Торкун мимоволі здригнувся і поспіхом відповів:

— Так, так! Звичайно.

Павлюк бачив, який ефект справили його слова, і посміхнувся, коли Торкун ще раз запевнив: «Зрозумів, звичайно, зрозумів!»

— В разі перевірки або ще чогось такого, — закінчив Павлюк уже без погрозливих ноток у голосі, майже дружелюбно, — особливо не турбуйтесь. У мене є документи. Вони не гірші за справжні, а може, навіть і кращі. Ми з вами випадково розговорилися на бульварі, я попросив вас здати мені на якийсь час кімнату… А тепер — на добраніч, я втомився.

— На добраніч.

Павлюк старанно замкнув обоє дверей, поторгав защіпки на вікнах. Вийняв з кишені штанів пістолет, опустив запобіжник, поклав зброю під подушку, роздягнувся і вмить заснув.

Зате подружжя Торкунів не могло зімкнути очей до ранку. Гість наганяв на них жах. Коли його гучне хропіння долинало з сусідньої кімнати, вони здригались і лякливо озирались на стіну.

Анеля не переставала лаяти чоловіка.

— Вічно твої витівки, — сичала вона, потираючи нарум'янені їдоки. — Жили б собі спокійно. Казала ж тобі: не ходи на вулицю Лева. В разі чого сказав би їм, що хворів, не міг підвестися з ліжка. А тепер? Що тепер буде?

Торкун мовчав. Він теж не знав, що тепер буде.

Розшуки «самовбивці» Блеквуда не дали наслідків. Ні в місті, ні на вокзалі, ні на пристані, ні на заставах доріг, що вели з Енська, не знайшли людини, яка хоча б приблизно нагадувала Блеквуда. Він справді наче у воду впав. 1 поступово оперативних працівників, що цілу добу вартували на своїх поетах, чатуючи ворога, доводилося знімати з цих постів і посилати на інші завдання — не можна було займатися лише цією справою…