Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

Начебто все так, як йому казали. Ось і перехрестя. Перший від рогу ліхтар, другий, третій…

Тут до Павлюка повинен підійти чоловік у зеленому капелюсі і сказати:

— Прошу пробачення, котра година?

Павлюк навіть здригнувся від несподіванки. Як непомітно він з'явився!

— На моєму годиннику рівно двадцять одна хвилина на п'яту, — відповів Павлюк, сповільнюючи ходу.

— Я ще раз прошу пробачити мені. А у вас вірний годинник?

— Я купив його перед війною, він відстає не більше як на три секунди на добу.

— Виходить, я можу поставити свій годинник за вашим?

— Авжеж, і не помилитесь.

Павлюк простягнув незнайомцеві руку.

— Радий зустрітися з вами, Денисе Торкун. Ви, як і колись, живете на вулиці Лева? Як ваша дружина й сини — Кость, Юрко, Михайло. А як дружина пережила важкі воєнні роки? Уродженій пані Свідзінській, звиклій до розкошів, певно, скрутно довелося? А як ресторан? Процвітає?

Це був улюблений хід Павлюка — відразу показати підлеглому, що про нього все відомо.

Проте на Торкуна він особливого враження не справив.

Торкун відповів запитанням на запитання:

— А ви знаєте мій ресторан?

— Бував у сорок другому році. Тоді у вас весело розважались.

— Мій ресторан, — сказав Торкун таким тоном, ніби читав лекцію з історії, — існує триста років. Його заснував мій предок Фрідріх Торген — виходець із Прусії.

— А тепер?

— На жаль, — сумно сказав Торкун, — це вже не ресторан «Триста років», а просто «Буфет» і, мабуть, скоро взагалі доведеться його закрити.

— Співчуваю.

Під час нібито зовсім незначної бесіди Павлюк придивлявся до свого нового спільника. Від огрядного червоновидого колись хазяїна, справи якого йшли з великим успіхом, не лишилося й сліду. Торкун схуд, і костюм висів на ньому, як на вішалці. Під піджаком була строката сорочка з накрохмаленим комірцем, на голові дешевий зелений капелюх з коричньовим шнурком.

Кілька хвилин вони йшли мовчки.

Підбори важких, підбитих залізом солдатських черевиків Павлюка стукали об стерті кам'яні плити тротуару. Звук виникав глухий, уривчастий і відразу завмирав, ніби придушений важкою вогкістю ущелини-вулиці.

«Про все говорити йому не слід, — думав Павлюк. — Нехай дасть мені притулок — і поки що досить».

— В одному ви помилились, — сказав Торкун, — я живу зараз не на вулиці Лева — там мій будинок розбито бомбою, а тут, на вулиці Без світання. Тепер уже в одному будинку — і ресторан, і квартира.

— Вулиця Без світання? Дивна назва.

— Середньовічна. Вулиця розташована так, що сонце заглядає туди тільки на годину — після полудня.

Павлюк нічого не відповів. Ще хвилину вони йшли мовчки.

— Ось, — показав Торкун.

Перед ними була маленька, крива, безлюдна вулиця.

Темні будинки середньовічної архітектури закривали її від сонця. Верхні поверхи нависали над нижніми, і на вулиці навіть влітку панував вогкуватий присмерк. Вулиця схожа на глибоку похмуру ущелину. Враження підсилюється зеленими плямами плісняви на стінах і затхлим запахом, що йде з відкритих душників підвалів. Вулиця Без світання…

Підійшли до старого двоповерхового будинку. Одна стіна його виходила на вулицю Без світання, друга — на невелику, вузьку площу. Над широкими дерев'яними дверима висіла вивіска: «Буфет. Гарячі і холодні закуски». В нижньому куточку вивіски дрібними білими буквами було старанно виведено прізвище власника — Денис Торкун.

Пройшовши низький склепистий тунель, що нагадував вхід до фортеці, нові знайомі опинилися на вузькому напівтемному подвір'ї, вимощеному кам'яними плитами.

Відчинивши масивні, теж схожі на фортечні, двері — чорний хід — Торкун крутими гвинтовими сходами повів Павлюка на другий поверх. Вони зупинилися перед такими ж міцними, надійними, як унизу, дверима з круглим отвором-вічком.

Торкун прислухався, розмірено постукав два рази. Потім ще три — швидко.

Чекати довелося довго. Павлюк уже почав нервувати, коли на вічку піднялася заслонка і хтось пильно став оглядати прибулих.

— Це я, Анелю, відчини, — сказав Торкун.

Загримів засув, скрипнув замок, дзвякнув ланцюжок.

Двері трохи відхилилися.

— Нічого, нічого, — знову заговорив Торкун. — Зі мною гість.

Двері відчинилися зовсім. Хоч як було темно на площадці сходів, у передпокої здавалося ще темніше. Спершу Павлюк нічого не бачив. Коли очі трохи звикли, почав роздивлятися.

— Здавалося, в маленький передпокій позносили з усіх кімнат меблі і звалили абияк. Попід стінами, лишаючи вузький прохід, через який ледве могла протиснутись людина, стояли три шафи. На одній з них лежав догори ніжками ломберний стіл з пожолобленою від вологи лакіровкою. На другій було кілька чемоданів. Дві тьмянозолоті рами без картин криво висіли з обох боків дверей. Усе запорошене, старе, занедбане.